Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

Колиска стояла собі порожня коло стіни, а твоє дитя малесеньке, пригрівшись біля материних грудей, навіть не писнуло, бо було ще дуже слабке. І ти, Міловице, крізь сон не почула…

А що була пологами зболена, та й так роботою перемучена, то ні разу за ніч і не прокинулася, і не спохопилася до своєї дитини.

Коли ж рано почало розвиднятися у вікнах, почула ти, Міловице, як щось дуже муляє й тисне тобі під боком, а ще груди від молока розпирає-болить, і згадала ти про свою дитину, але було пізно, бо дитя вже й не дихало.

Пам’ятаєш, Міловице, як, побачивши, що ти накоїла, то затерпла й заніміла від жаху: це ж ти сама задушила свою тільки щойно народжену дитину! Тепер же, думала ти, Міловице, відвернеться від тебе геть усе село. Будуть плювати услід тобі люди, або ще й до суду потягнуть. Бо ж ти дітовбивця тепер! І боялася ти, що не зможеш довести людям, що ти не винна…

Бо пам’ятала ти, Міловице, як таке вже в селі траплялося, що жінка задушила свою дитину вночі, ненароком на неї лігши. Тоді довго всі шепталися й хитали головами на таку матір. І ти дуже боялася такого осуду, Міловице. Ще й тобі було жаль дуже дитини своєї, й пік тобі душу твій ненавмисний гріх.

Знала ти, і було ж не раз ще й таке, що немовлятко мале в якійсь сім’ї помирало під час пологів, або ж відразу після них, бо хворе було.

І тоді таку матір люди жаліли. Бо не була така дитяча смерть гріхом, а скоріше горем.

І тільки ти сама знала про причину смерті своєї маленької Христушки, Міловице, тож і вирішила собі, що більше ж ніхто, ніхто в цілім світі не повинен знати.

Переклавши мертве тільце дитини своєї у колиску, накрила ти його, бідна Міловице, ще й зверху хустиною, щоб ніхто не здогадався, навіть хатні твої! А тоді вже сіла біля колиски, Міловице, й почала собі вільно стогнати від горя й тяжко хлипати. Впала лицем у лозу й душилася ти в ній гірко, Міловице. Ридаючи над колискою, певно, боялася ти, щоб ніхто не дізнався, що дитина задушилася під тілом твоїм… Про це тільки ти добре знала, але лише ти, бідна Міловице, і більше ніхто… Жодна жива душа…

Того ранку відразу ж за тобою, бідна Міловице, не помітивши, як ти витягувала дитя з-під себе і вкладала його у колиску, встав із постелі Ілько. Побачивши згорблену постать твою, підійшов до тебе Ілько і, побачивши, яке в тебе змертвіле лице та що скоїлось, і собі важко зітхнув.

«Та як же це так?…» – прошепотів.

«Ось, прокинулася, а воно й мертве!» – пускаючи очі кудись у вікно, казала ти чоловікові своєму, Міловице.

«А звечора ж дитина була здорова, і навіть не пхикало вночі».

«Вночі й померло…»

«Не плач, – заспокоював тебе, Міловице, Ілько. – Раз так уже сталося, значить, так мало й бути. Може, ця дитина якась слаба була… Тільки ж, подивись, Міловице, чогось воно таке синє? Може, вдушилося?» – придивлявся до дитини Ілько.

«Може, й вдушилося», – вже майже була готова скинути важкий тягар зі своєї душі ти, Міловице, вже й наважилась була у всьому зізнатися.

Але тут прокинувся твій синок Макар і теж підбіг до колиски.

«А чого це наша сестричка, мамо, така німа й погана?» – дивувався, поглядаючи бездиханне тільце Христушки й питав.

«Вона… померла», – сказав дитині Ілько.

«А хіба ж вона була старою?» – не второпав Макар.

«Дівчинка пішла назад до Бозі, – тихо плакала над колискою ти, Міловице. – І тепер вона буде на небі ангелом».

«І я теж хочу – ангелом!» – прошепотіла маленька Ганя.

А ти, Міловице, зі страху й перехрестилася, і крикнула:

«Не можна такого казати, дитино! Ніколи більше так не кажи! Ти вже велика й повинна вирости! Ангелами стають тільки такі малесенькі діти, як наша Христушка!»

Ілько й собі перехрестився і пішов у берег різати на домовину дошки.

Так ніхто, крім тебе, бідна Міловице, й не взнав тоді, чому померла ваша з Ільком дитина. Знала тільки ти…

А ще знав сільський батюшка Антоній, але його пізніше повісила «комсомолія» в його ж хаті за те, що не хотів відрікатися від церкви.

«Не побивайся так дуже за дитям, – сказав тоді на сповіді тобі, Міловице, батюшка Антоній. – На все воля Божа, але ти – не вбивця! Якщо розкаюєшся тепер ти, Міловице, щиро, то більше вже про те й не згадуй. І нікому у селі не розказуй, що сама задушила дитину, бо це вже тепер буде тайна сповіді. Нащо воно людям знати твій гріх… Але хоч і не по умислу, все ж ти вчинила гріх страшний. І тепер мусиш усе життя молитися за невинну душу дитини своєї убієнної. Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь…» – перехрестив похилену голову твою й відпустив тяжкий твій гріх батюшка.

Вийшла ти, Міловице, з церкви – і аж дихнула вільніше. Наче який тягар спав із твоїх плечей. Розкрилася ти бодай одній людині, а вже так почувалася, наче відмилася оце щойно зовсім.

Відтепер мала ти щодня, Міловице, молитися: нехай же бідна дитина твоя на тім світі вспокоїться та й пробачить матері своїй необережність.

«Мамо, а сестричка була слабенька?» – все допитувався в тебе Макар.

«Слабенька, сину», – казала ти, Міловице.

«Зате ж у нас є телятко!» – заспокоювався тим.

А тобі, Міловице, ще довго боліло…

Пам’ятаєш, Міловице, як через нову владу коїлося щось дивне у селі: гарні господарі були геть збідніли й ховалися зі своїм добром по хатах, і голота теж не зробилася багатша. Бо хто розумніший був – втекли за границю чи в місто, і хто виїхав раніше – не хотіли вертатися назад.

Колгоспне ж добро якесь непевне було: воно то більшало, а то розтягали знов кожен своє по дворах, щоб тоді ще раз назад нести… Не було ніде й ні з чим ніякого толку.

Але життя ваше продовжувалося. Люди в селі вмирали й народжувалися, і хоч ви й бідні були, але робили весілля, хрестини й похорони.

Твоя ж мати Горпина, Міловице, крім тебе мала ще дочок, яким скоро вже й треба було робити весілля і давати щось із собою на придане.

А ще мати твоя без кінця згадувала про