Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

— Щось неймовірне, — байдужим тоном відповів Тихолоз. — Десь сталося дуже коротке, але дуже потужне замикання. В інституті всі ввімкнені комп’ютери погоріли. У тебе цілий?

Губченко про це не подумав. Він не пам’ятав, чи вмикав комп’ютер перед тим, як пішов до комірчини. А довго не відповідати — це дуже підозріло. Остапович недаремно говорить таким байдужим голосом. Не інакше, як щось підозрює.

— Та ні, я не вмикав, — ляпнув він і зрозумів, що зловився. — Тобто вмикав, але перед тим вимкнув, — виправився він іще незграбніше.

— А де ти був? Я стукав, стукав…

Що далі, то важче!

— В туалеті, - знайшовся Губченко. — Можеш уявити. Тільки прилаштувався, як зникло світло. Був би жінкою — ніяких проблем. А тут… Важко нам, мужикам.

Костянтин Остапович чемно посміхнувся. Ця посмішка справила на Губченка страшне враження. Він ладен був убити Тихолоза. Мало що винен у смерті Спідюка, так іще й не вірить тому, що йому кажуть.

— Тому ти, мабуть, і не чув, як я ходив гукав тебе, — промовив комірник примирливо.

І гнів миттєво змінився на паніку. Якщо Тихолоз пересвідчиться, що аварія трапилася з вини Губченка, він не мовчатиме. Він людина порядку. Губченко зробив найневинніший вигляд, на який лиш був здатний, і сказав:

— Та ні, щось чув, тільки як же його відреагуєш за таким серйозним заняттям!

На тому й розійшлися. Губченко йшов додому з важким серцем. Усе пішло не так, не такою вже й нешкідливою виявилася МГ. Не таким щасливим виявилося майбутнє, яке йому випало побачити. Не такими райдужними уявлялися й перспективи використання МГ в майбутньому. Ясно одне. Треба бути ощадливим і обережним. Навіть без таких коротких замикань машина бере багато, дуже багато енергії. Тихолоз може його вирахувати.

Звісно, його можна зробити спільником, ознайомивши з усім тим, чим займається Губченко. Але нікого втаємничувати у свої досліди він не хотів і не міг. Навіть заради власного порятунку. Навіть заради порятунку МГ.

Як справи?

Утім, більшість людей зовсім не цікавиться тим, чим займаються інші. Серед знайомих Губченка було безліч добрих приятелів, які ні про що, пов’язане з роботою, ніколи його не розпитували. Більше того, Губченко підозрював, що якби він почав цим приятелям розповідати про свою роботу, вони, ще й не знаючи, до чого це він, померли б від нудьги. І не тому, що він — поганий оповідач. Ні. Просто це було б усе одно, що на запитання: «Як справи?» — почати розповідати, як.

— Як робота?

— Нормально.

Така розмова нікого не дивує.

— Що там у тебе на роботі?

— Ти знаєш, усе було б просто чудово, якби ще й зарплату платили, а не ті сльози.

І така не дивує. А спробуй стисло окреслити, чим займаєшся на робочому місці, які маєш плани, яка користь суспільству (і тобі особисто) від твоєї праці, — й на тебе дивитимуться як на вивершеного ідіота. Та й то недовго, бо головною думкою співрозмовника буде: як би його швидше втекти, щоб не дуже образити.

Для Губченка цей дикий звичай був дуже зручний. Він якось навіть подумав грішним ділом, що люди в такий спосіб навчилися приховувати свої справді грандіозні плани, що кожен виношує свою МГ, тому й мовчки погодились особливо не розпатякувати, щоб не наврочити.

Він зайшов до кав’ярні, аби якось погамувати нерви й заспокоїтися. І у дверях наштовхнувся на зануду Коміренка. Той уже виходив із кав’ярні, та, побачивши Губченка, вирішив затриматись — побалакати. Відступу не було. Хочеш не хочеш, а мусиш вислуховувати захопливу розмову про тещу, дружину, невістку, сусіда чи за кого ще там сьогодні Сергій Вікторович непокоїться.

Та виявилося значно гірше. Власне, Губченко сам винен у тому, як вийшло. Щоб уникнути всіх цих ґрунтовних історій про незнайомих йому людей, він спитав:

— Що там у тебе на роботі?

Й одразу пошкодував про це, побачивши, як хитро засвітилися Коміренкові очі. А далі пішла незрозуміла, нудотна, виснажлива для слухача розповідь про великий прорив у справі вивільнення енергії клітини. Можливо, біологи були б у захваті від колосальних перспектив, які розкриває поступ у Коміренкових дослідах. Губченко як учений поважав усі науки. Але якби йому запропонували тест: визначити три найкращі й три найгірші науки, він без вагання поставив би на останні місця хімію та біологію, а потім уже думав би про всі інші. В інституті навіть опір («спротив», як він тоді жартував) матеріалів не викликав у нього такої відрази.

Він кивав головою, сьорбаючи каву, час від часу стиха вигукуючи змістовні репліки на зразок:

— Та ти що!

— Ну, ти молодець!

— Це ж треба.

— Не може бути!

Їх цілком вистачало, щоб не слухати Коміренка й думати про своє. Коли вже все передумав і вирішив іти, майнула думка просканувати Коміренкову свідомість, хоч це загалом було й нецікаво.

Потім іще стрімке півгодинне прощання, обіцянки неодмінно телефонувати й тримати в курсі.

І хоч цілу годину він намагався не слухати горе-біолога, однак і про своє подумати як слід не зміг. Тому вирішив іти додому пішки. І по дорозі ще раз пережив смерть Спідюка й безнадійний шлях розвитку людства, який сьогодні йому відкрився. Якби навіть не ця блискавка, не ці «тектонічні явища», все одно таке майбутнє не надихало. Все це справа часу, не більше. Не через сто, так через триста років проблема відходів стане невирішуваною. Їх просто стане більше, ніж людей. От і все. Недаремно ж хтось великий сказав, що вирішуючи одну технологічну проблему, людство створює п’ять інших. А то й десять. Просто зразу всі побачити й осягнути воно не здатне. Це борги, які доведеться платити дітям і онукам.

А ще й ці «тектонічні явища». Якби ж то тільки тектонічні. Блискавка — це вже дуже серйозно. Вона вдарила просто у Спідюка. Наведена блискавка. Не інакше. Хто її навів? Невже в цих відходах могло завестися щось живе? Хай навіть так. Мутація там, те-се. Але ж воно не просто живе. Воно розумне! Чи мислимо, щоб за такий короткий — в історичній перспективі — проміжок часу відбулася така колосальна еволюція? Тут ніяка мутація не допоможе. То що ж це?

Ні. Треба шукати інших шляхів. Треба шукати інших людей, тих, що своїм життям будують інше майбутнє для всіх нас. Яке інше? І хто ці люди? Відповідей Губченко не мав.

Хто збудував міст?

Удома в них був Валєрік. Звісно, він не сам був, але від того не легше. Не