Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Мав би Губченко п’ятикімнатну квартиру, пішов би, привітавшись, до свого кабінету. Але свого кабінету в нього зроду не було. Була двокімнатна «хру- щовка», тож уникнути спілкування з потенційним зятем — годі сподіватися. До того ж і Оленка дивилася на нього так виразно, що він зрозумів: не подружить з Валєріком — вона образиться. А що може бути гірше за доньчині образи!

Валєрік сидів за столом у позі чемної гідності. Він узагалі дуже чемний хлопчик. Підвівся, коли до кімнати ввійшов Губченко. Стримано потиснув руку. Молодець. Високе чоло, вольове підборіддя…

Губченко й сам не розумів, чого цьому молодикові бракує. Однак зараз у нього не було сил розбиратися. Дружина твердила, що то він у всьому винен. Мовляв, так любить доньку, що немає на світі зятя, якого він прийме. Всі будуть погані — не тим, так іншим.

Доня збирала на стіл. З одного боку, справді хочеться їсти. Губченко відчув, який він голодний. З другого — це буде чемне застілля з потенційним зятем у центрі уваги. І головний удар припаде по ньому, Губченку, це поза всяким сумнівом. Дружині його Валєрік подобається. Вона щаслива, що донька знайшла такого розумного, вихованого і т. д. Сама Оленка сидітиме мовчки, в розмову не втручатиметься. Вона не зронить ні слова на захист батька чи нареченого. Її позиція зрозуміла: «Ось я вибрала. Хочете — знайдіть спільну мову. Не хочете — не знайдіть. На моє рішення це ніяк не вплине».

Вона свого батька знала. Тож вибрала безпрограшний варіант поведінки.

— Як у вас справи на роботі? — поцікавився Валєрік у свого майбутнього тестя.

— Дякую, непогано, — відповів той. — А у вас?

— Та що там у мене… — Валєрік махнув рукою. Мовляв, хіба можна порівнювати мої дрібні проблемки з тими глобальними науковими проблемами, які вирішуєте ви!

Якби ж то він уявляв, наскільки має рацію!

— А ви читали у «Дзеркалі» статтю академіка Патона? — «Академіка Патона» Валєрік спромігся промовити з таким пошанівком, що Губченкові закортіло попити, щоб якось цей цукор розбавити.

— Ви з такою повагою вимовляєте його ім’я… Знайомі з його працями?

— Ні, звичайно, — парубок сяйливо посміхнувся. — Що я можу петрати в електрозварюванні! Але я справді шаную його як людину, що досягла таких висот у науці… яка очолює Академію Наук…

Губченко не перебивав і всім своїм виглядом показував, що з інтересом слухає. Валєріка це почало дратувати. Він вочевидь не був упевнений у тому, що казав. Але це лотерея. Якби він сказав про Патона зневажливо, міг би наразитися на ще гострішу реакцію. Співрозмовник мовчав, змушуючи його говорити на тему, в якій він був цілковитим невігласом.

— Зрештою, знаєте, — хлопець спробував просто викрутитись, — якщо людина так багато в житті зробила… Зрештою, збудувати міст — це вже величезне досягнення.

Оленка пирснула. Валєрік кинув на неї зляканий погляд і зараз же перевів очі на Губченка. Це була миттєва зміна. Тепер він дивився допитливо й зацікавлено, хоча й тінь страху потенційний тесть устиг в його очах помітити.

— Це не він, — сказав Губченко.

— Прошу? — не зрозумів Валєрік.

— Я кажу, міст не він збудував. Не Борис Євгенович.

— Я розумію, що не він сам. Багато людей працювало, однак керував же колективом він.

— Та ні, — Губченко зробив паузу на жування й запивання. — Це його батько.

— Правда? Тобто міст збудував — батько? — Хлопець щиро розсміявся. — А я завжди був переконаний, що це той самий Патон. Чекайте, — ніби схаменувся він. — Так скільки ж тому мостові років?

Хід його думок був такий прозорий, він так відверто спростовував усю пошану, яку щойно виказував до головного вченого країни, що Губченко не стримався й теж розсміявся. Щоправда, сміх його був радше сумним.

Головний висновок, який він зробив із цієї розмови, — що Валєрік намагається вдавати простого й безпосереднього хлопця, але ясно, що таким він не є. У нього досить непогано виходить, але якийсь камінь за пазухою Губченко весь час помічав. А хто ж побажає своїй донечці чоловіка з каменем за пазухою!

От тільки що то за камінь? Що насправді думає про світ і себе в ньому така людина? Куди вона може привести інших?

Губченко вирішив просканувати Валєріка. Дочекавшись, коли жінки почали виносити посуд на кухню, він непомітно дістав із кишені сканер. Тепер треба було Валєріка розговорити.

Губченко спитав його, про що ж там ідеться, в тій статті Патона. Потенційний зять нічого доладного сказати не зміг. Про видатні успіхи, втрати в той час, коли за кордон подалося чимало найталановитіших…

— Це він так і написав — що поїхали найталановитіші? — здивувався Губченко.

— Ну, це ж зрозуміло, — Валєрік стенув плечима. — Кому ж там потрібні неталановиті.

Губченко мав що на це сказати, але йому було важливо, аби хлопець сам говорив. Сканування коду — нетривала процедура, але вимагає постійного звукового контакту з тим, кого скануєш. Зрозумівши, що про Патона багато не почуєш, потенційний тесть перемкнув Валєріка на те, що той сам знав.

— Тобто там, за кордоном, іще й відбирають? — здивовано спитав він.

— Звичайно, там іде дуже ретельний відбір, — потенційний зять сів на свого коника. Він, як з’ясувалося, справді багато про це знав. Розповідь свою пересипав безліччю прикладів про долю того чи того свого знайомого. Той в Америці, той у Німеччині, той в Ізраїлі, а один навіть на островах Фіджи…

Губченкові раптом стало страшно. Він уявив собі, як, одружившись із його донькою, Валєрік почне й собі мостити шлях за кордон. На тлі цієї справді реальної небезпеки — що доня залишить країну, а отже, і їх із Галею, — навіть глобальна катастрофа здалася йому далекою і малореальною перспективою.

Удавано великі проблеми

У наступні дні Губченко не міг скористатися МГ. Річ не лише в психологічному бар’єрі, що виник між ним і машиною після смерті нещасного фахівця з відходів. Хоча й це важило. Дуже важило. Він уже боявся своєї МГ. Боявся того, що вона йому відкриє наступного разу.

Було й інше. Губченко боявся Тихолоза. Він розумів, що страхи швидше за все безпідставні, але опанувати себе не міг. Надто добре уявляв, як може статися викриття. Остапович просто навідає його в лабораторії, а потім, коли Губченко не відчинить, дочекається, доки той вийде з кімнати. От і все. А вже знайти комірчину — справа техніки. Її ніхто не знайде, якщо не шукатиме. Випадково на неї наштовхнутися можна лиш раз. Губченко цей раз використав. А якщо шукати цілеспрямовано…

Він сумлінно щодня ходив на