Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

роботу, хоч таке й не заведено в академічних інститутах. У них, принаймні, в інституті такою сумлінністю ніхто не вирізнявся. Декого не бачили місяцями. Чому не було на роботі? У бібліотеці працював. Іди перевір. То більше, що й справді в бібліотеці працювати треба багато. Тому на відсутність працівників на робочих місцях дирекція заплющувала очі. Навіть учений секретар, якому за посадою належить ходити на роботу щодня, і той нерідко на неї не з’являвся. Хіба що Тихолоз був на місці практично завжди.

До комори Губченко цими днями не навідувався: викручувався сам. Власне, він тепер не так багато й потребував. МГ працювала, тож він міг і не перейматися вдосконаленнями. Але переймався. Така вже вдача. Насамперед треба було поставити запобіжника, щоб іншим разом не вскочити в ту ж халепу. Якщо електричний струм зникне ще раз, а Губченко в цей час перебуватиме в лабораторії, Остапович такого не пропустить.

Дещо для запобіжника в нього було, але не все. Щось довелося докуповувати на Караваєвих Дачах, на радіобазарі.

Чимало часу й зусиль забрав і верньєр точного підлаштування часу, щоб у межах однієї подорожі можна було не стежити за подіями крок за кроком, а пірнати на кілька годин, а то й хвилин уперед чи назад, «прокручувати», користуючись магнітофонною термінологією. Якби подібний пристрій у нього був раніше, Губченко міг би не нудитися зі Спідюком, поки той їхав містом, потім поки його перевіряла зовнішня охорона… Це виявилася надзвичайно складна штука. Але вона обіцяла чимало цікавого.

Працював він тепер іще обережніше, ніж раніше. Завжди замикав за собою двері лабораторії, вмикав комп’ютер, відкривав якусь божевільну таблицю, створював єралаш на робочому столі, потім відчиняв комірчину й працював там, не повертаючи шафу на місце. Якби хтось постукав у двері, він міг би миттю замкнути комірчину й відчинити двері. Тож мало скластися враження, що це він щойно від комп’ютера. Довелося навіть пожертвувати монітором і вимкнути його захист. Бо якщо він відчинить двері й відвідувач побачить чорний монітор, то негайно здогадається, що на комп’ютері давно ніхто не працював.

Так тривало тиждень, другий, і за весь цей час Тихолоз тільки одного разу зайшов до нього. Щоправда, спершу демонстративно зателефонував: мовляв, чи не заважатиму? Привід у нього був залізний: вчений секретар доручив йому скласти графік відпусток. Власне, графік уже було складено, лишилося тільки всіх обійти, щоб люди розписалися, буцімто згодні. Це була просто формальність. Який там графік відпусток у науково-дослідному інституті? Всі йдуть у відпустку протягом двох місяців — липень-серпень. Але не всі. Хтось мусить бути на хазяйстві.

У цьому й пастка. Знайти охочих хазяйнувати в липні — серпні дуже важко. Якби учес (так називали ученого секретаря) доручив це секретарці чи якійсь лаборантці, діло було би провалене. Вона б нікого не знайшла. А Остапович так добре знав усіх співробітників, що міг вирішити цю проблему майже безболісно. І щороку вирішував. Тому сказати, що він цього разу просто використав нагоду, щоб перевірити Губченка, нікому б і на думку не спало.

І все ж у Губченка підозра виникла. Бо саме йому Остапович запропонував не ходити влітку у відпустку. Іншим разом він би й не звернув на це уваги — теж мені проблема. Влітку в інституті такий штиль, така бездоганна відсутність керівництва, що досить один раз на тиждень навідуватися, й ніхто не матиме до тебе ніяких претензій. А взагалі не навідуватимешся, то й не помітять. Знову ж таки — ніяких претензій.

Тобто іншим разом він нічого поганого в такій пропозиції не побачив би, хоч вона його, може, й не дуже потішила б. Але тут Губченко запідозрив пастку: якщо він легко погодиться, це означатиме, що він справді зайнятий чимось серйозним і таємничим.

— Ну ти, Остаповичу, придумав! — удавано обурився він.

— А що? — удавано здивувався Тихолоз.

— Та літо ж!

— То й що?

Перепитуючи, Тихолоз мав аж занадто байдужий вигляд. І Губченко зрозумів, на чому його хочуть підловити.

— Остаповичу, я ж тобі казав, що завівся з ремонтом на дачі.

— Ну от!

— Так що ж от?

Тут він збагнув — що от. Якщо він справді зайнятий ремонтом на дачі, то ні на який південь улітку не поїде. Отже, сам Бог йому, Губченку, велів не ходити влітку у відпустку. А якщо ремонт на дачі — причина не справжня, тоді запевне існує причина справжня. І виходить, що Губченко щось від нього приховує.

— Ай справді, — ніби щойно дотумкавши, раптом погодився він. — Я ж собі так відпустку розтягну на чотири місяці!

— А я ж тобі про що! — зрадів Тихолоз.

— Остаповичу, — удавано розчулено промовив Губченко. — З мене могорич.

— Оце розмова! — удавано зрадів Тихолоз.

Він іще раз байдуже кинув оком навколо й подався геть.

Якби Губченку ще два тижні тому сказали, що він буде так лукавити з, можливо, єдиною людиною в інституті, яку він по-справжньому поважав, то був би неудавано обурений. Він сидів і дивився на двері, за якими зник комірник, і думав, що великий винахід створює винахідникові великі проблеми.

Він тоді думав, що це і є оті великі проблеми.

Гарячий дощ

Тихолоз не ходив на роботу по вихідних. Він вважав, що організована людина може з усіма своїми обов’язками впоратися протягом робочого тижня. То більше, якщо вона не дурня валяє, а виконує свої обов’язки.

У суботу в інституті майже нікого не було. Але дехто все ж приходив, тому субота була ідеальним днем. І Губченко нарешті наважився.

Йому ще й пощастило: вахтер кудись відійшов на хвилинку — саме ту, коли до дверей підступив Губченко. І в коридорах він нікого не зустрів. Одна тільки річ могла його виказати — ввімкнений тумблер на електричному щитку. В тому коридорі, де він працював, не було нікого, тож і струм був вимкнений. Якщо вже хтось намагатиметься його викрити, це може бути зачіпка. Але кому, крім Костянтина Остаповича, може таке спасти на думку?

Він увімкнув комп’ютер у лабораторії, потім перейшов до комірчини, зачинився, перевірив, чи працює ручний механізм відкриття дверей, навів ідеальний лад, усе порозкладав на свої місця, увімкнув МГ, встромив у гніздо сканер.

Падав густий дощ, аж парував, тож Губченко не зразу розгледів дивну пару, яка пробиралася просто до нього крізь мокрі кущі. Відчуття було дуже незвичне і неприємне. Немовби дощ падав крізь нього, ніби він сам був безтілесним, як і МГ. І пара була дуже дивна: хлопець і дівчина років сімнадцяти-вісімнадцяти, дуже легко вдягнені як на таку погоду.