Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

І от при тому здавалося, що їм зовсім не холодно. Вони пройшли крізь МГ, тож Губченко став одним цілим із хлопцем. І зрозумів, чому ці діти не справили на нього враження змерзлих. Дощ був гарячий. Тобто трохи гарячіший, ніж теплий. Ніколи раніше він такого дощу не бачив.

Колись він, щоправда, переживав щось подібне — в серпні був у Нью-Йорку, помирав від неймовірної спеки, і тут пішов дощ. Губченко тоді зітхнув з полегшенням, однак дуже швидко збагнув, що радість була передчасною. Негусті великі краплі падали на гарячий асфальт і миттю випаровувалися. Велетенське й страшне кам’яне місто перетворилося на лазню. Вологість була такою високою, що він вирішив сховатися в метро. Метро в Нью-Йорку неглибоке, під самісінькою вулицею, тож усі відпрацьовані автомобілями гази спустилися від дощу теж до метро. Там просто неможливо було дихати. Та ж вологість, отруєне повітря, наскрізь мокрий одяг… Коли підійшов потяг, люди спрагло кинулися до нього, всередині працювали кондиціонери. На наступній зупинці він вийшов, бо з’явився страх дістати запалення легень…

Відчуття хлопця під гарячим дощем передавалися йому; це були неприємні відчуття: втома, задуха, страх.

Хлопець і дівчина втікали. Втеча була довга і майже безнадійна. Губченко зрозумів це, ще не з’ясувавши, від кого й куди вони втікали. Хоч погодні умови й не були його проблемою, все ж він через хлопця сприймав тиск і вологість повітря, вони ніби робили його дурнішим і тупішим, ніж він був насправді. Губченко уявляв собі, як їм ведеться. Парило нещадно.

Хлопця звали Максимом. Він був студентом. Поки що нічого іншого Губченко про нього сказати не міг. Аби краще ідентифікувати парубка, частиною якого він зараз себе відчував, йому потрібен був якийсь зовнішній орієнтир, якась інша точка відліку. Наприклад, дівчина, яку з останніх сил Максим тягнув за собою.

Але хоч скільки дивився Губченко на неї боковим зором, він не міг пробитися до її свідомості. Вона була надто втомлена, виснажена, спустошена. Вона віддала вже всі свої сили цій гонитві — як фізичні, так і моральні. А коли в людини немає ні думок, ні почуттів, що ти про неї зрозумієш! Одне слово, зацькована. Гнаному завжди важче, ніж переслідувачу. Це Губченкові дуже добре знайоме, з цим він готовий беззастережно погодитись. От тільки поки що не міг збагнути, хто ж їх переслідує.

Земля була мокра наскрізь, навіть на узвишшях небезпечно пружинила під ногами. В низини, яри та балки хлопець і дівчина намагалися не спускатися. Там повільно рухалися підступні тумани, клубочилися й випускали нагору свої довгі коси. Дно яруг було безладно перекреслене поваленими, вирваними з корінням деревами.

Хлопець ішов дуже швидким кроком, майже навмання обираючи дорогу. Від узвишшя до узвишшя, від пагорба до пагорба, обходячи кущі, не наближаючись до дерев з густими кронами. Раптом він зупинився, й дівчина ледве не наштовхнулася на нього: вона вже мало що розуміла, була майже непритомна. Він приклав палець до вуст, прислухався.

У лісі шуміло, дощ ішов невпинно, не посилюючись і не вщухаючи. Його рівномірний шурхіт зливався зі стуком великих крапель, що падали з листя нижніх гілок. Аж ось! Губченко вловив звук, трохи відмінний від цього постійного фону. Кроки. Десь попереду, зовсім недалеко, йшли люди. Троє чи й четверо. Вони перетинали шлях хлопцеві й дівчині. Хлопець опустився навпочіпки й потягнув за руку дівчину. До зброї не потягнувся. Автомат як висів за спиною, так там і лишався.

В її великих блакитних очах не з’явилося й тіні страху — взагалі ніяких почуттів. Тільки байдужа втома. Під мокрою сукнею, такою недоречною в цьому бентежному лісі, вимальовувалася струнка й сильна постать. Навіть зараз, доведена до нечутливості багатогодинною гонитвою, вона зберігала граційність.

Кроки стихли. Перечекавши кілька хвилин, хлопець знову підвівся, але з місця рушив не зразу, ще хвилю мовчки постояв і тільки тоді зробив обережний крок. Потім ще один. І знову швидко на пагорб, потім на другий… Тільки в тому місці, де пройшли люди, він зупинився, відпустив руку дівчини й, нахилившись, почав роздивлятися сліди. Довго під таким дощем вони не могли зберігатись, але один слід він усе ж побачив — досить виразний обрис підошви військового чобота. Офіцерського, подумав Губченко. Такі вузькі чоботи бувають в офіцерів, цим їхній слід відрізняється від солдатських кирзових гімнодавів.

Хлопець провів тильним боком долоні по чолу, ніби витираючи піт. Насправді це був жест радше полегшення, ніж справді викликаний необхідністю.

Раптом сполохано крикнув якийсь нетутешній птах. Принаймні Губченко такого пташиного крику ніколи в цих лісах не чув. А може, то й не птах був… Звук долинув з того боку, куди йшли військові. Досить далеко вже. Максим узяв дівчину за руку і знову пішов уперед.

Губченко був ніби заворожений цією втечею. Він утратив відчуття часу й простору. Вони йшли і йшли, він розумів, що зовсім непотрібний тут, що він не може допомогти, не може зашкодити, і все ж ішов і йшов, точніше — не полишав цієї нещасної загнаної пари.

Він разом із хлопцем відчував руку дівчини у своїй руці, усвідомлював, що ця тендітна мокра рука з довгими чіпкими пальцями тримається за руку Максима не тому, що довіряє йому. Досі Губченко вважав, що дівоча рука в парубковій — це вияв саме довіри. Тут було інше. Мабуть, довіра також була, але не це головне. Просто дівчині більше ні на кого й ні на що було спертися. Вони — хлопець і Губченко — були її єдиним опертям в її юному виснаженому житті. Якщо цю руку відпустити, дівчина впаде й більше не підведеться.

Можливо, саме ніжність і зачудованість цією рукою не давали Губченкові повернути верньєр і відірватися від них, рушити далі в ліс, трохи повернутися в часі, щоб з’ясувати принаймні, від чого чи від кого вони втікають. Це виснажене й стражденне, але все одно чарівне створіння просто приворожило його. Він дуже добре усвідомлював, що нічим допомогти їй не може, але й кинути не міг.

Тополя й ліщина

Хлопець зупинився. І за мить просто перед ними розляглося грізне рипіння, земля стала дибки, й висока сосна з тріском і гупанням повалилася на землю, обдавши людей бризками мокрої землі. Губченко знову здивувався