Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

місцева влада Карелії у ній програвала. 1925 року у своїх звітах про економічне становище Соловецького табору товариш Федір Ейхман — на той момент заступник Ногтєва, а пізніше керівник табору — хвалиться економічними досягненнями СЛОНу, стверджуючи, що його цегельний завод, що раніше перебував у «жалюгідному стані», зараз процвітає, лісопилки перевиконують річний план, будівництво електростанції завершене, а вилов риби подвоївся[185]. Виклади цих звітів згодом з’явилися і в соловецьких журналах, і в масовій радянській пресі[186]. У них наводилися ретельні підрахунки: в одному зі звітів середні витрати на пайки оцінювалися у 29 копійок, витрати на одежу на рік — 34 рублі 57 копійок. Разом витрати на кожного в’язня, включно з медичним обслуговуванням і транспортуванням, за цими даними, становили щороку 211 рублів 67 копійок[187]. Незважаючи на те що вже 1929 року табір мав фактичний дефіцит 1,6 мільйона рублів[188] — цілком можливо, через те, що ОГПУ запустило руку до каси, — соловецький економічний успіх гучно прославлявся по всіх усюдах.

Скоро цей успіх став головним аргументом на користь реструктуризації всієї радянської пенітенціарної системи. А те, що для його досягнення потрібно було скорочення пайків і погіршення умов життя в’язнів, мало кого цікавило[189]. І те, що цей успіх потребував погіршення стосунків з місцевою владою, також мало кого турбувало.

У самому таборі майже не існувало сумнівів стосовно того, хто особисто є відповідальним за цей успіх. Для всіх комерціалізація табору була міцно пов’язана з Френкелем, а багато хто за це його ненавидів. 1928 року в парторганізації Соловецького табору відбулися збори — атмосфера на них була так просякнута ненавистю, що протокол цих зборів було проголошено надто секретним для зберігання в архіві, тож недоступний він і сьогодні. На них один з табірних начальників, товариш Ященко, скаржився, що економічно-комерційна частина СЛОНу отримала аж надто багато повноважень: «все знаходиться у її віданні». Також він засудив Френкеля, «колишнього в’язня, звільненого після трьох років роботи через те, що тоді не було достатньо людей [охоронців] для роботи в таборі». Френкель став такою важливою особою, скаржився Ященко, що «коли табором пішли чутки, що він може поїхати, люди говорили: "Ми не можемо без нього працювати"».

Ященко признався, що так ненавидів Френкеля, що обдумував його вбивство. Інші запитували, чому колишнього в’язня Френкеля у магазинах СЛОНу обслуговували у першу чергу і відпускали товар за нижчими цінами — так, начебто він був їх власником. Ще інші говорили, що СЛОН так комерціалізувався, що забув про інші завдання, які перед ним стояли: будь-яка перевиховна робота у таборі припинилася, для в’язнів було запроваджено несправедливі робочі норми. Коли в’язні калічили себе, щоб не виконувати цих норм, ці випадки не розслідувалися[190].

Але так само, як СЛОН одержав перемогу у конфлікті з карельським урядом, Френкель вийшов переможцем у конфлікті в самому СЛОНі — ймовірно, завдяки своїм зв’язкам у Москві, — щодо того, яким табором має стати Соловецький, як у ньому мають працювати в’язні і як з ними слід поводитися.

Як вже зазначалося, ймовірно, Френкель не винаходив зловісної системи «хто не працює, той не їсть», за якою харчові пайки в’язнів залежали від виконаної ними роботи. Разом з тим він справді був центральною особою у розвитку і процвітанні цієї системи, яка виросла з недбалої схеми, за якою робота час від часу «оплачувалася» харчами, у дуже точний, регульований метод розподілу продуктів і організації в’язнів.

Фактично система Френкеля була дуже проста. Він розділив в’язнів СЛОНу на три групи відповідно до їхніх фізичних даних: тих, кого вважали здатними виконувати тяжку працю, придатних до легкої праці та інвалідів. Кожна група отримувала різні завдання і мала різні норми. Відповідно, годували їх також по-різному — з величезною різницею у розмірі пайків. Згідно з однією з відомостей, складеною між 1928 і 1934 роками, в’язням першої групи призначалося по 800 грамів хліба і 80 грамів м’яса; другої — по 500 грамів хліба і 40 грамів м’яса; третьої — 400 грамів хліба і 40 грамів м’яса. Іншими словами, найнижча категорія працівників отримувала удвічі менше їжі, ніж найвища[191].

На практиці система дуже швидко розсортовувала в’язнів на тих, хто виживе, і на тих, хто не виживе. Сильні в’язні, яких годували порівняно добре, ставали сильнішими. Позбавлені їжі слабкі в’язні слабшали, зрештою хворіли або вмирали. Процес прискорювався і загострювався через дуже високий рівень норм виробітку, які ставилися в’язням — для декого з них вони справді були неможливими, особливо для людей з міст, які ніколи до того не працювали на видобутку торфу чи лісоповалі. 1928 року вища адміністрація покарала групу охоронців, які примусили 128 в’язнів взимку цілу ніч працювати в лісі, щоб виконати поставлену норму. Через місяць 75% цих в’язнів усе ще тяжко хворіли через обмороження[192].

За Френкеля у СЛОНі змінилася і сама робота: його не цікавили такі дурниці, як хутрове звіроводство або вирощування екзотичних арктичних рослин. Замість цього він посилав в’язнів будувати дороги і валити ліс, користуючись безкоштовною некваліфікованою робочою силою, якої у СЛОНі було більш ніж досить[193]. Зміна у змісті роботи привела до швидкої зміни самого табору, чи, точніше, таборів, бо СЛОН почав розширюватися за межі Соловецького архіпелагу. Френкель не турбувався, зокрема, утриманням в’язнів у тюремній обстановці, у приміщенні в’язниці, за колючим дротом. Він відправляв бригади засуджених у різні райони Карельської республіки та Архангельської області, за тисячі кілометрів від Соловецьких островів — туди, де вони були найпотрібніші[194].

Як консультант з менеджменту, що переймає керівництво проблемною компанією, Френкель також «раціоналізував» і інші аспекти табірного життя, поволі відкидаючи все, що не сприяло економічній продуктивності табору. Будь-які претензії на перевиховання швидко зникли. Як скаржилися критики Френкеля, він позакривав усі табірні газети і журнали, припинив проведення засідань Соловецького краєзнавчого товариства. Соловецькі музей і театр ще існували, та лише для того, щоб справляти враження на високих гостей.

Водночас почала скорочуватися і свавільна жорстокість. 1930 року на острів прибула комісія Шаніна з ОГПУ, вона мала провести слідство з приводу чуток про погане поводження з в’язнями. Комісія підтвердила розповіді про надмірні побиття і катування на острові. Робота комісії мала нечувані за попередніх порядків результати — дев’ятнадцятеро винних співробітників ОГПУ було засуджено і страчено[195]. Надмірно жорстоке поводження з в’язнями стало неприйнятним у закладі, де понад усе цінувалася трудоспособность — здатність працювати.

І нарешті, за Френкеля змінилася й концепція