Читати книгу - "Наказано вижити"

що не прагне до влади й слави (а втім, це одне і те ж)». Саме Осецький напередодні того дня, коли старий фельдмаршал рейхспрезидент Гінденбург прийняв фюрера і доручив йому створити уряд «національної єдності», сформулював суть того, що відбувається, так: «Камарилья з'являється лише тоді, коли аграрії відчувають погіршення свого становища, коли селяни починають шукати правду й знаходять її в тому, що їх оббирають єдинокровні юнкери, і аж ніяк не російські марксисти, американські буржуї чи безрідний єврейський капітал, а велика промисловість відчуває нову кон'юнктуру, яку можна виграти лише в тому разі, коли робітників приневолять твердою рукою до праці, а не до безконечних дискусій і страйків».

«Нічого, — думав Борман, — я виголошу слова цього паршивця Осецького про «камарилью», нехай вони почують це з моїх уст. Їм доведеться жити серед ворогів, треба вчитися не реагувати на образливі політичні метафори. Єдність крові, жадоба авторитету, сліпота мас, його величність випадок — на цих китах ми відродимось. А потім я дам їм зв'язки з Мюллером, якщо той проявить себе остаточно…»

…Менгеле, зустрівши Бормана біля воріт, сказав:

— У вас сьогодні по-справжньому чудовий настрій, рейхслейтер!

— Саме так, — відповів Борман і поплескав Менгеле по щоці.

Бідолашні, бідолашні жінки… — I

— Ах, до чого тут руни, билини й міфи? — засміялася Дагмар Фрайтаг своїм низьким басом. — Пийте горілку й забудьте ви цю нісенітницю!

Вона примостилася на стільці, підібгавши під себе ноги; сиділа по-японськи, чудом, хоч справді була висока, як і уявляв Штірліц, тільки ще вродливіша.

— Тобто? — спитав Штірліц, випивши з якоюсь невідомою для нього радістю солодку шведську горілку.

— Все дуже просто, — відповіла Дагмар. — Дівчині з хорошої сім'ї треба мати професію: емансипація і таке інше. Я мріяла бути офіцером генерального штабу, мені дуже подобається планувати битви, я гралася не в ляльки, а в олов'яних солдатиків, у мене ще й тепер зберігається найкраща в Європі колекція, є навіть червоноармійці, потім покажу. Хочете?

— Хочу.

— От… А тато з мамою уготовили мені майбутнє філолога. А що це за наука? Це не наука, це — прикладне, це як оформлення ресторану майстром зі смаком, котрий знає, як використати морене дерево, де можуть красуватися рибальські сітки і яким чином придумати в затишному куточку залу шматочок Іспанії — гладко побілені стіні, деталі старовинних екіпажів та багато темної листової міді.

— Ну-ну, — посміхнувся Штірліц. — Тільки ваша вузька спеціальність — тобто взаємозв'язок скандінавської й германської літератур — цілком генштабівська професія. Можете довести єдність кореня слів і однаковість їхнього значення? Можете! А звідси недалеко до проголошення обов'язковості приєднання Швеції до рейху.

— Боже мій, я це вже довела давним-давно, але й досі не приєднали! Та й до того ж я вичислила, що багато російських билин теж породили ми, бо князівсько-дружинний шар суспільства в росіян був спочатку нашим, скандінаво-германським, вони ж, предки, й занесли туди епічну творчість, а коли слов'яни дали нам коліном під зад — привезли сюди, на Захід, їхні билини…

— Це — за наукою? Чи знову ваш олов'яний генеральний штаб, щоб легше було обгрунтувати приєднання до нас Росії?

— І так і так, але обгрунтовувати приєднання Німеччини до Росії буде генеральний штаб червоних, — засміялась своїм дивовижним, раптовим сміхом жінка, — і аж ніяк не наш.

— Налийте ще горілки, га?

— Бутерброд хочете? В мене є сир.

— Чорт його знає… Все-таки, мабуть, хочу…

Дагмар легко й граціозно, якось зовсім несподівано підвелася з стільця; спідниця в неї була коротенька, спортивна, і Штірліц побачив, які красиві ноги в жінки. Він вивів дивну, вкрай досадну закономірність: красиве обличчя неодмінно поєднувалось з поганою фігурою; ніжні руки були чомусь у жінок з тонкими, як сірники, ногами; пишне волосся — і раптом товста, безформна шия.

«А тут усе чудово, — подумав Штірліц. — Природа наділила її всім за законами доброти, а не звичайної жорстокої логіки: «кожному — потроху».

І бутерброд Дагмар зробила смачний, маргарину намазала не тоненький шар, а видимий, жирний; сир, хоч і настругала майже прозорими смужечками, але поклала гіркою.

— Пийте і їжте, — сказала вона, знову легко й граціозно вмощуючись на стільці. — Я дуже люблю дивитися, як їдять чоловіки, не так страшно жити.

— Ви мені розкажіть про скандінаво-російські билини, — попросив Штірліц.

— Ви запрошуєте жінку в ліжко тільки після інтелектуальної розмови? З вами я згодна лягти зразу.

— Справді?

— Начебто ви самі не знаєте… У чоловіків вашого типу жінки закохуються вмить.

— Чому?

— У вас є надійність.

— Це — все, що треба?

— Можете запропонувати більше? Тоді купіть мені ошийник, я стану вашою собакою.

— Любите собак?

— Таке запитання може поставити італієць. — Дагмар знизала плечима. — Або ж іспанець… Тільки не німець. Хіба є хоч один німець, який не любить собак?

— Я вам дам новий псевдонім — «бритва». Згодні?

— Та хоч який завгодно.

— Отже, про билини…

— У вас є сигарети?

— Звичайно.

— Я хочу закурити.

— А взагалі ви ж не курите?

— Я кинула. В гімназії курила, іще й як курила. І пила горілку. І все інше…

— Молодець. Важко в навчанні — легко в бою.

— Так казав російський генерал Суворов.

— Цілком правильно. Тільки він був фельдмаршалом, якщо мене не зраджує пам'ять.

— Зраджує. Він був генералісимусом.

— Слухайте, а мені просто приємно бути у вас в гостях.

— Та ви ж не в гостях… Ви, як я розумію, у справі…

— Чорт з нею, з тією справою… Все одно ви її чудово проведете, я тепер у цьому не маю сумніву… З ким із моїх колег ви раніше були на зв'язку?

— По-моєму, про це не можна говорити нікому? Мене попереджав мій куратор…

— Мені — можна.

— Можна то й можна, — посміхнулася Дагмар. — Він відрекомендувався мені як Егон Лоренс.

— Він справді Егон Лоренс, це не псевдонім. Яким він вам здався?

— Славна людина, намагався допомогти моєму чоловікові… А може, вдавав, що намагався… Принаймні він був тактовний…

— Чому ви говорите про нього в минулому часі?

— Він у госпіталі. Його контузило під час бомбардування.

— Розкажіть усе-таки про скандінаво-німецько-російський епос, це страшенно цікаво. І давайте ще вип'ємо.

— Вам подобаються п'яні жінки?

— Чорт його знає… Не відчуваєш себе скованим… Це як на корті грати з партнером одного з тобою класу.

— Чому вас зацікавили епоси? — Дагмар знизала гострими плечима.

— Тому що ви мені приємні. А людина пізнається по-справжньому, коли вона говорить про свою справу.

— Це ви про чоловіків. Жінку пізнаєш, коли вона любить, годує дитину, варить чоловікові обід і дивиться, як він тривожно спить… Ні, я не психопатка, правда… Чого ви на