Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

Зцілителі в лісових індіанців були двох видів. Одні цілком покладалися на надприродні сили, які нібито їм допомагали, і поважано цих лікарів значно більше, ніж вони того заслуговували; інші ж справді дуже Добре вміли лікувати звичайні людські хвороби, зокрема, як висловився Натті, «зналися на синцях і ранах».

Поки Джон і Річард перев'язували рану, Елнатан уважно вивчав вміст ясенового кошика, що його Джонс, пойнятий жагучим бажанням потримати кінець бинта, сунув у руки лікареві. Тодд знайшов там шматочки дерева й кори і спокійнісінько привласнив собі дещо з того. Очевидно, він не збирався нікому пояснювати свого вчинку, та коли побачив, що на нього уважно дивляться сині очі Мармедюка, прошепотів:

— Не можна заперечувати, судде, що дикуни трохи тямлять у медицині. Вони досить успішно лікують, приміром, сказ і рак, — це переходить у них із роду в рід. Я хочу взяти ці шматки кори на аналіз, — коли вони не згодяться для лікування ран, таких, як у цього юнака, то, можливо, виявляться добрими ліками від зубного болю, ревматизму чи ще чогось такого. Ніколи не слід пропускати нагоди навчитися корисного, хай і від індіанця.

Принципи доктора Тодда, на щастя, були позбавлені забобонів; завдяки цьому і великій практиці він набув знань, що допомогли йому згодом стати непоганим лікарем. Але аналізував він зразки, що поцупив з кошика індіанця, зовсім не за правилами хімії, — замість досліджувати їх складові частини, він склав їх докупи і таким чином дізнався, з якого дерева їх узято.

Через десять років, коли цивілізація з усіма її «тонкощами» проникла, чи, радше, ввірвалась у селища серед цих диких гір, Елнатана викликали до чоловіка, пораненого на дуелі, й він приклав тому до рани мазь, запах якої дуже нагаду вав запах того дерева, що з нього зробив свої ліки могіканин. А ще через десять років, коли спалахнула війна між Англією і Сполученими Штатами і тисячі добровольців із західної частини штату Нью-Йорк ішли воювати, Елнатан, що уславився цими двома операціями, вирушив з бригадою міліції як… хірург!

Приклавши до рани потовчену кору, могіканин охоче дозволив Річардові зшити пов'язку, адже індіанці користуватися голкою не вміли. З гідністю відступивши на крок, він чекав, поки Річард закінчить справу, яку він почав.

— Дайте мені ножиці! — гукнув Річард, зашивши бинт. — Дайте швидше ножиці! Треба відрізати нитку, бо вона може потрапити в рану й викликати зараження. Бачиш, Джоне, я переклав бинти корпією, якої сам наскуб. Кора, звісно, загоїть рану, але без корпії можна її застудити. Кращої корпії не буває, я сам її скуб і не відмовлюсь зробити це для будь-кого в нашій окрузі. Я таки знаюся на цьому — ще б пак, адже мій дід був лікарем, а батько мав природний нахил до медицини.

— Ось ножиці, — мовила Ремаркабль, подавши йому пару ножиць, дуже тупих на вигляд. — Слово честі, ви зшили ці клаптики не гірш за будь-яку жінку!

— «Не гірш за жінку»! — обурився Річард. — Та хіба жінки тямлять що-небудь у таких речах? Ну, от ти, наприклад. Хто орудує кравецькими ножицями біля рани? Докторе Тодд, дайте, будь ласка, ножички з вашої скриньки… Ну, хлопче, тепер усе гаразд. Картечина видалена майстерно, хоч мені, як учасникові операції, може, й не слід було б цього казати, і рану перев'язано чудово. Скоро ти одужаєш, якщо рана не запалиться через те, що ти шарпнув моїх коней. Ти, мабуть, дуже розгубився тоді, бо не знаєш, як поводитися з кіньми. Але я не ображаюсь, бо ти, звісно, мав добрі наміри. Так, тепер тобі нічого боятись.

— Тоді, панове, не буду зловживати вашою гостинністю, — мовив незнайомець, одягаючись. — Тепер нам залишається заладнати тільки одне питання, судде Темпл: кому з нас належить олень.

— Я визнаю: він твій, — сказав Мармедюк. — І я винен тобі не лише за дичину. Але вранці ти зайди до мене, й ми залагодимо цю справу і все інше. Елізабет! — звернувся він до дочки, яка, дізнавшись, що перев'язку закінчено, повернулася до зали. — Накажи, щоб цього юнака нагодували, і хай Аггі приготує сани й відвезе його до друга, про якого він так турбувався.

— Пробачте, сер, але я не можу піти, не одержавши частини здобичі, — відказав юнак, намагаючись погамувати хвилювання. — Я вам уже казав, що мені самому потрібна дичина.

— Не будемо сперечатися! — вигукнув Річард. — Суддя заплатить уранці за оленя, а ти, Ремаркабль, віддай йому всю тушу, крім сідла. Отже, тобі пощастило: куля тебе не скалічила, рану перев'язали незгірш, як у філадельфійському шпиталі, коли не краще; ти дуже вигідно продав оленя та ще й можеш забрати майже всю тушу. Ремаркабль, накажи Томові, щоб він і шкуру віддав. Так, так, і шкуру! Принеси її завтра мені, і я заплачу тобі півдолара чи скільки там. Мені якраз потрібна така шкура — покрити сідлову подушку для кузини Бесс.

— Дякую, сер, за вашу щедрість і за допомогу, — мовив незнайомець. — Але ви залишаєте собі саме ту частину оленя, яку я волів би мати сам. Я не віддам сідла.

— «Не віддам»! — вигукнув Річард. — Такий одвіт проковтнути тяжче, ніж оленячі роги!

— Так, не віддам, — твердо повторив юнак і погордливо окинув усіх поглядом, ніби хотів знати, хто посміє заперечити його право. Але, зустрівши здивований погляд Елізабет, додав уже лагідніше:

— Коли, звичайно, мисливець має право на дичину, яку він підстрелив сам, і коли закон це право охороняє.

— Так, звичайно, — сказав суддя Темпл розчаровано й трохи здивовано. — Бенджаміне, подбай, щоб оленя всього поклали в сани, а юнака хай відвезуть до хатини Шкіряної Панчохи. Але постривай, юначе, як же тебе звати? Я сподіваюся ще зустрітися з тобою і відшкодувати зло, яке я тобі заподіяв.

— Мене звати Едвардс, — відповів незнайомець, — Олівер Едвардс. Знайти мене неважко, бо я мешкаю неподалік і від людей не ховаюся, бо нікому не зробив зла.

— Це ми заподіяли вам зло, сер, — мовила Елізабет. — І коли ви відмовитеся від нашої допомоги, мій батько дуже засмутиться. Він буде радий бачити вас завтра.

Мисливець пильно подивився на вродливу прохачку, аж вона зашарілася від того погляду. Отямившись, він опустив очі долу й промовив:

— Добре, завтра вранці я прийду до судді Темпла і згоден, щоб зараз він позичив мені сани — на знак примирення.

— Примирення! — вигукнув Мармедюк. — Але ж я тебе поранив випадково, то невже це могло заронити в твоє серце ворожнечу?

— Відпусти нам борги наші, як і ми відпускаємо боржникам нашим, — втрутився