Читати книгу - "Знаменитий детектив Блюмквіст"

— Стривайте! Не треба гарячкувати! — гримнув на них Калле, чи пак, знаменитий детектив Блюмквіст, що зненацька вигулькнув і втрутився в розмову. — Треба діяти методично, це єдина рада. Найперше зробимо трус у Ліндеберга, тобто в дядька Ейнара.

Про всяк випадок Калле пішов поглянути, чи не чатують на вулиці Крук або Редіґ. Але варту, мабуть, знято.

— Ліжко не торкане, валізка на місці, — відзначив Калле, як вони прокралися до дядькової Ейнарової кімнати. — Все має такий вигляд, наче він гадає вернутися. Але, може, це тільки хитрощі.

Андерс і Єва-Лотта сиділи на ліжку й понуро дивилися перед себе.

— Ні, він не вернеться, — сказала Єва-Лотта. — Але в нас принаймні лишилися коштовності.

Калле нишпорив по кімнаті, пильно до всього додивляючись. Кошик на сміття. Ну певне ж! Азбука детектива! Там лежали коробки з-під цигарок, кілька зламаних сірників і давня газета. А ще ціла купка дрібних клаптиків паперу. Калле свиснув.

— Зараз будемо розв'язувати загадку. Та ще й яку! — сказав він.

Калле зібрав усі клаптики й розіклав їх перед собою на столі. Андерс і Єва-Лотта зацікавлено підійшли ближче.

— Гадаєш, що це лист? — запитала Єва-Лотта.

— Зараз побачимо.

Калле почав складати клаптик до клаптика — виходили слова.

Звісно, лист! Невдовзі загадка була розв'язана. Три голови напружено схилилося над столом і прочитали:

«Ейнаре, друже!

Ми з Йоменом уже згодились. Будемо ділитися! Звісно, ти повівся по-свинському, і якби ми мали більше часу, то витрусили б із тебе все. Та нехай уже, поділимось. Так буде краще для нас усіх, а надто для тебе. Думаю, ти розумієш мене! Але затям собі, жодних коників! Якщо ти спробуєш і тепер обдурити нас, то наперед попрощайся з життям! Цього разу має бути чесна гра! Ми чекаємо на тебе коло хвіртки. Швиденько неси блискітки, і ми негайно зникнемо! Артур».

— Ага, злодії знову злигалися, — мовив Калле. — Однак блискіток їм доведеться пошукати.

— Цікаво, де вони тепер, — мовив Андерс. — А що, як вони чкурнули з міста? Ото, мабуть, люті! Як шершні.

— І, певне, сушать собі голову, хто забрав коштовності!

Єва-Лотта раптом повеселішала.

— А що, як прокрастися до руїн і подивитися, чи вони й досі там длубаються? Коли вони там, то негайно нашлемо на них поліцію, — мовив Андерс. — Хоч як вони зайдуть до підземелля, коли дядько Ейнар не має вже відмикачки?

— У таких типів, як Крук і Редіг, відмикачки в кожній кишені, будь певен, — сказав Калле.

Він зібрав усі клаптики в коробку з-під цигарок і сховав до кишені.

— Це докази, розумієте? — пояснив він Андерсові та Єві-Лотті.

На сонці було дуже парко, і діти швидко засапалися. Вони побоялись іти стежкою до руїн, аби часом не зустріти злодіїв.

— Не треба, щоб вони нас бачили, — пояснив Калле. — Ще запідозрять щось, а тоді нам буде непереливки! Бо той Редіг, видко, не з таких, що стерпить, як хтось втручатиметься в його справи.

— Еге ж, так вони й чекають нас, — мовив Андерс. — Певне, перелякались до смерті, як побачили, що коштовності зникли. Коли тільки дядько Ейнар не повів їх десь у інше місце.

Спинатися на пагорб було важко. Та що робити, як стежкою не можна йти! Довелось і дертися вгору, і лізти рачки, і плазувати, чіпляючись за кущі та за камені. А ще в таку спеку! Єві-Лотті стало млосно. Вона не встигла поснідати, як ішла з дому, тільки запхнула в кишеню кілька булочок.

От і замок. Добре, що вони не йшли стежкою, бо тепер опинилися на майданчику позаду руїн і могли обережно, крадькома виглянути з-за рогу, чи нема якоїсь небезпеки. Та скрізь було тихо. Як завше, гули джмелі, як завше, духмяніла заквітла шипшина і, як завше, були замкнені двері до підземелля.

— Я так і думав! Від них і сліду не лишилося, — сказав Андерс. — Тепер мене довіку мучитиме сумління, що ми не заарештували їх учора ввечері.

— Треба спуститись у підземелля й поглянути, чи справді від них не лишилося сліду, — сказав Калле й дістав із кишені відмикачку.

— Ти орудуєш відмикачкою, як справдешній злодій, — захоплено сказав Андерс, коли двері подалися.

Усі троє разом побігли вниз. Ту ж мить почувся страшний вереск, що покотився луною по всьому замку. То закричала Єва-Лотта. А знаєте чого?

Бо на долівці в льоху хтось лежав. Лежав дядько Ейнар, міцно зв'язаний за руки й ноги, із затичкою в роті.

Перша їхня думка була втекти: адже тепер дядько Ейнар їхній ворог. Однак той ворог був цілком безпорадний. Він благально дивився на них почервонілими очима. Калле підійшов і відтулив йому рота. Дядько Ейнар застогнав.

— Падлюки, що вони зі мною зробили! Боже, як руки затерпли! Розв'яжіть мене!

Єва-Лотта кинулась до нього, та Калле спинив її.

— Стривай, — мовив він, зніяковівши. — Перепрошую, дядьку Ейнаре, але спершу нам доведеться покликати поліцію.

Він сам дивувався зі своїх слів: отак заявити дорослій людині!

Дядько Ейнар кучеряво вилаявся, тоді знов трохи постогнав.

— Ага, то я вам маю дякувати за цю розвагу! І як я не здогадався? Знаменитий детектив Блюмквіст!

Дітям тяжко було слухати той стогін.

— Якого біса ви лупите на мене очі! — закричав дядько Ейнар. — Ідіть кличте лягавих, шмаркачі! Але хоч води могли б мені дати!

Андерс помчав до старого колодязя на подвір'ї замку й набрав у бляшаний коряк, що лежав коло нього, чистої, холодної води. Тоді приклав коряка до вуст дядькові Ейнарові.

Той став пити так, наче досі ніколи не бачив води. Потім знову заскиглив:

— Ох, як руки болять! Калле не міг далі витерпіти.

— Якщо ви твердо пообіцяєте, що не спробуєте втекти, то ми, може, попустимо вам мотузку.

— Обіцяю все, що хочете, — мовив дядько Ейнар.

— Та й, зрештою, не варто пробувати, бо як одне з нас побіжить до поліції, двоє залишаться стерегти вас. І ноги у вас зв'язані.

— Ти хлопець надзвичайно кмітливий, нічого не скажеш, — мовив дядько Ейнар.

Андерс насилу розв'язав мотузку в нього на руках. Спершу, мабуть, дядькові Ейнарові ще дужче заболіло, бо він довго сидів, похитуючись, і стогнав.

— Відколи ви так лежите? — спитала Єва-Лотта тремтячим голосом.

— З учорашнього вечора, люба панночко, — відповів дядько Ейнар. — І все завдяки вам.

— Шкода, звісно, — сказав Калле. — Дуже вас перепрошуємо, але все ж таки доведеться покликати поліцію.

— А може, домовимося з вами? — спитав дядько Ейнар. — До речі, як ви, в дідька, зуміли все винюхати? Ну, та байдуже, коштовності тепер у вас, а