Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— І навіщо я зажадав собі цього хлопчиська?! — невдоволено бурчав він. — Тепер мене пошито в дурні! — І він вилаявся сам на себе найгіршими словами. І хоча він на все те заслуговував, ми як люди культурні за ним не повторюватимемо.

Картав він себе недовго, бо гучний різкий голос, який долинав із вхідних дверей готелю, видався йому знайомим. Гейлі підійшов до вікна.

— От так пощастило! Правду кажуть люди: свою долю й конем не об’їдеш! Невже це таки Том Локкер?

Гейлі швидко навстіж відчинив двері. Біля стійки у куті кімнати стояв дебелий, плечистий чоловік у куртці з буйволової шкіри, хутром назовні. У цій одежині його обличчя нагадувало звірячу морду. Його образ був просто просочений жорстокістю, яка читалася в усьому. Любий читачу, уявіть собі бульдога, який швендяє поміж людьми на задніх лапах у куртці і шапці — оце і буде копія того неприємного чоловіка. Він був не сам. Образ його супутника викликав зовсім інші емоції. Маленький, худорлявий, із типово котячими рухами, він здавався підозрілим і настороженим. Цей тип мав темне хвилясте волосся, довгий ніс і чорні очі, які пронизливо дивилися на світ.

Чолов’яга налив собі півсклянки віскі і залпом випив. Менший зіпнувся на пальці, покрутив головою, ніби принюхуючись до пляшок на стійці, і нарешті тремтливим тоненьким голоском замовив собі м’ятної настоянки. Отримавши напій, він вдоволено подивився на склянку, не сумніваючись у правильності свого вибору, і почав обережно попивати настоянку маленькими ковтками.

— Але ж і поталанило мені! Яка приємна зустріч, Локкере! — вітав Гейлі свого колишнього компаньйона, підступаючи до стійки з привітно розкритими обіймами.

— От дідько! — крекнув той. — Яким вітром тебе занесло сюди, Гейлі?

Його товариш на ім’я Меркс миттєво відірвався від склянки, витягнувши уперед шию, і вирячився на незнайомця, мов кіт, який приміряється вхопити здобич.

— Як же здорово тебе бачити, Томе! Мене така біда спіткала! Допоможи, друже! Ти — моя остання надія!

— Ну звісно! Всі знають: якщо Гейлі радий когось бачити, то йому точно щось від цієї людини треба, — глузливо прорік Локкер. — Кажи вже, що там у тебе трапилося?

— Це твій друг? — недовірливо глянувши на Меркса, запитав Гейлі. — Компаньйон, гадаю?

— Так. Знайомся, Мерксе. Це саме той, з ким я працював у Натчезі.

— Радий знайомству, — сказав Меркс, тягнучи для привітання суху довгу руку, більше схожу на пташину лапку. — Вважаю за честь познайомитися з паном… Гейлі?

— З ним, сер, — відповів Гейлі. — І з такої щасливої нагоди, джентльмени, я неодмінно мушу вас пригостити. Агов, ти, — звернувся він до чоловіка за стійкою, — будь добрий, подай нам окропу, цукру, сигар і обов’язково «живої води». Зараз ми славно погуляємо!

Гейлі — жертва обставин — зворушливо описав невдачу, яка його спіткала. Насуплений Локкер мовчки слухав колишнього компаньйона. Меркс підказував офіціанту, як треба робити пунш, а поміж тим тицяв своїм гострим підборіддям і носом просто Гейлі в обличчя, намагаючись вловити кожне його слово. Мабуть, закінчення історії йому дуже сподобалося, бо він аж затрусився від німого сміху, тамованого десь глибоко всередині його підлого нутра.

— І-гі-гі, непогано вас обскакали! Хех! Але ж як грамотно провернули справу — нема до чого причепитися! — пищав Меркс, скрививши свої тонкі губи у неприємній гримасі.

— Та що із тих непутящих хлопчиськ візьмеш! — зітхнув Гейлі.

— От було б добре вивести таку породу жінок, які б своїх дітей не любили! Безцінні були б рабині! — умліваючи із власного дотепу, підсміювався Меркс.

— Точно! — тицьнув у його бік своїм товстим пальцем Гейлі. — Чого вони так трясуться над тими дітьми? Ніяк не збагну! Адже з ними сама лиш морока. Навпаки мала б радіти, що спекалася такої гризоти, так де там! Іноді дивлюся: нещастячко таке, що цента не варте, а для них воно ніби над усе дорожче!

— Подайте-но мені гарячої води, містере Гейлі, — попрохав Меркс і улесливо мовив: — Ваша правда, сер, абсолютно згоден із вами. У моїй практиці був такий випадок: одна дебела, здорова і до того ж недурна негритянка мала хворобливого сина, ще й горбатого на додачу. Я віддав його одному за дякую, може, думаю, з нього щось і вийде. Хіба ж я міг подумати, що вона витворятиме? Ви б бачили! Хлопчина хворий, вередливий, самі клопоти з ним і ніякої втіхи, а вона його обожнювала. І знаєте, вона не грала на публіку, а щиро ридала, голосила і маялася, ніби на цьому її життю настав кінець. І сміх, і гріх! Жінки — дивні істоти, навіть не намагайтеся їх зрозуміти, бо то все марно.

— І у мене траплялося подібне, — підхопив тему Гейлі. — Минулого літа я купив на Ред-Рівер одну негритянку з дитиною.

Дитя як дитя, навіть симпатичне, одна біда — сліпе. Ніц не бачить! Думав я, думав, як би цього «скарбу» спекатися, і вже було домовився виміняти за барильце віскі. Я до матері забирати дитину, а вона його захищає, як тигриця! Це все відбувалося біля причалу, ми ще не відпливли, партія нових невільників ще сиділа без кайданів. От нізащо не здогадаєтеся, що вона утнула! Вискочила, мов кішка, на копу бавовни і вихопила ножа у одного з матросів. Усі від неї сахнулися, а вона, оцінивши ситуацію, зрозуміла, що однак не втекти, й кинулася униз головою разом із дитям у воду, та так і не вигулькнула…

Том Локкер слухав їхні оповідки мовчки. А потім, усім своїм виглядом виявляючи презирство до колег, сказав:

— Бо ви обидва бевзі! Мої негритянки такого цирку мені не влаштовують.

— Отакої! Як же ти з ними даєш собі раду? — зацікавився Меркс.

— Як? Легко! Ось, наприклад, купую я негритянку з дитиною, яку я намітив на продаж. Одразу даю їй понюхати кулака і кажу: «Чуєш, чим пахне?! Спробуй-но тільки щось утнути — заб’ю на квасне яблуко. Щоб ні слова, ні півслова не чув. Дитина, — так їй і кажу, — моя, а не твоя, тож забудь вже про неї, бо за першої нагоди я її продам. І не смій сцен влаштовувати, інакше проклянеш матір, що народила тебе на світ». Будьте певні, я кажу це так, що вони бояться очі підняти, не те що якісь там фокуси показувати. А якщо котрась почне голосити… — містер Локкер виразно гримнув кулаком по столу.

— Переконливо, без сумніву! — зауважив Меркс і, штрикнувши пальцем Гейлі під бік, дурнувато загигикав. — Оце так Том! Коло такого негри точно трясуться зо страху! Знаєш, Томе, якщо ти не диявол у людській подобі,