Читати книгу - "На Зеландію!"

Побажавши приємного польоту росіянину і тайванському студенту, я почимчикував до службового приміщення «Egypt Air». Черги, що тягнулися до входу в офіс авіакомпанії, було видно ще здалеку. Черг було три: одна для чоловіків-єгиптян, друга – для всіх іноземців, і остання – для жінок-арабок, яким не дозволялося стояти в одній черзі з чоловіками. Черга з іноземцями була найдовша, щоправда, у ній чомусь не було європейців чи американців. Одні африканці, азіати та вихідці з колишнього СРСР.

Перед тим як зайняти місце у хвості, я спинив туриста, який виходив з офісу.

– Хей, чувак, не в курсі, там квитки міняють? Хочу звалити якнайшвидше.

– Не знаю, не певен.

– А продають?

– Так. Хоча залежить від того, куди летиш. На європейські напрямки все розхапали.

– А ти як?

– Узяв білети на завтра, правда, тільки з пересадкою через Абу-Дабі в Арабських Еміратах.

Я простояв у черзі півтори години, ні на що не розраховуючи. Зрештою підійшов до стола, за яким сиділа маленька й пухка єгиптянка. Вона не була гладкою, просто виникало враження, що під одягом у неї рятівний жилет. Дівчина виглядала страшенно втомленою: щічки обвисли, шерехате волосся розтріпане, на скронях виблискували краплі поту.

– Ас-салям алейкум! – вітаюся.

– Салям…

– Хотілося б поміняти квиток, щоб вилетіти раніше з Каїра.

– Пункт призначення? – Жіночка взяла з моїх рук роздруківку електронного квитка. Подивилась на дату.

– Дамаск, – шепочу, несвідомо стискаючи кулаки.

Вона пробіглась пухкими пальцями (нігті були обрізані аж до м’яса) по клавіатурі, вводячи номер бронювання, а тоді підняла голову:

– Коли бажаєте полетіти?

Запитання захопило мене зненацька. Я так сильно налаштовував себе на відмову, що цілковито розгубився, коли мене попросили назвати дату вильоту.

– Йо… А там є місця? – питаю, щоб потягнути час.

Єгиптянка голосно зітхнула і втомлено кліпнула, самими очима промовляючи: ну що за день такий… якесь нашестя дебілів, чесне слово…

– Так, є.

– На завтра?

– Ні. Вільні місця лише з п’ятниці, четвертого лютого. П’ятниця влаштує?

– Однозначно! – У мене аж настрій піднявся. – Це мені щось коштуватиме?

Замість відповіді жіночка дістала з принтера аркуш паперу і тицьнула мені.

– Наступний, будь ласка!

Я тримав у руках новий електронний квиток. Час вильоту – той самий, от тільки дата – Feb. 04. Ще хвилину тому про таке важко було навіть мріяти!

– Шукран! – подякував я, але товстунка вже зосередилася на іншому бевзі, що, як і я, просив якнайшвидше випровадити його з Єгипту.

Коли я чимчикував до виходу з терміналу, зрозумів, чому в черзі не було нікого із Західної Європи чи Америки. Їм не потрібно було ламати голову над тим, як звалити з охопленого заворушеннями Єгипту. Вздовж зовнішньої (повністю скляної) стіни терміналу розташувалися пункти збору громадян ЄС для колективної евакуації. Повсюди на склі висіли оголошення штибу: «Увага! Громадяни Великої Британії, що бажають залишити Єгипет, повинні зареєструватися там-то у представника посольства. Крайній термін запису на виліт – 13:10». Були й інші подібні оголошення: німецькою, французькою, фінською. Крім того, по терміналу гасали представники посольств, шукаючи співвітчизників. На них були яскраво-жовті жилети, на спині яких писалася назва країни: SVERIGE (Швеція), NORGE (Норвегія), Schweizerische Eidgenossenschaft (Швейцарська конфедерація) та ін. Там були представники Німеччини, Італії, США, Австрії, Франції. Словом, ледь не всього світу. Не було тільки України. Українці валили з Каїра самі по собі…

Побачене наштовхнуло на думку зателефонувати у власне посольство. Я навіть картав себе через те, що не додумався до цього раніше. (Пізніше знайду в Мережі номер телефону української амбасади і зі стаціонарного готельного телефону почну надзвонювати. Спершу ніхто не братиме трубку. Я не здаватимусь і видзвонюватиму щодня включно з середою. Першого ж дня після кільканадцяти дзвінків терпець у працівників посольства урветься – хтось відкладе трубку вбік, певно, аби не заважала деренчанням. Відтоді у відповідь на мої дзвінки зі слухавки лунатимуть лише короткі гудки. Зайнято. Постійно зайнято. «Вибачте, але панові послу до одного місця ваші проблеми – рятуйте свою шкуру самі…»)

На цьому тлі найбільше вразила робота посольства Канади.

О другій пополудні я повернувся до готелю, зустрівши по дорозі колону жовто-сірих танків. Бойові машини повільно сунули в напрямку Тахріру. То були інші, не М60, що вже стояли на Тахрірі, а значно сучасніші М1 «Абрамс».[26] Нарахував сорок штук, поки не збився. Гармати розчохлені, голови екіпажу витикалися з люків. Я зняв їх із вікна таксі, сподіваючись подумки, що встигну звалити з Каїра до того, як ці жерла почнуть плюватися вогнем.

Піднявшись на рецепцію «Cairo Stars», я не застав Хасана. Мені кортіло повідомити йому, що відлітаю в п’ятницю, але менеджера ніде не було.

Я натрапив на Хасана, випадково зазирнувши до кімнати, де постояльцям сервірували сніданки. Похропуючи, чоловік спав на одному зі столів. Рот напіввідкритий, руки складені перед собою, права щока лежить на лівому передпліччі.

– Хасане, – тихенько покликав я.

Менеджер навіть не поворухнувся. Я почекав кілька секунд, а тоді вийшов з кімнати, залишивши чоловіка у спокої. Він чотири доби не був удома. За цей час практично не спав, самовіддано опікуючись пожильцями готелю. На кінець четвертого дня менеджер просто не витримав.

За стійкою рецепції я побачив молодого хлопчину. Він не вперше траплявся мені на очі. Здається, юний єгиптянин приходився далеким родичем чи то Хасану, чи то власникові готелю і час від часу допомагав родичам по «Cairo Stars».

– Хасан спить, – мовив я, показавши великим пальцем за спину, де знаходився вхід до кімнати сніданків.

Хлопчина кивнув, затим склав долоні і притулив їх до щоки, показуючи, що розуміє мене. Малолітній помічник не розмовляв англійською.

Я завернув ліворуч, у коридор, що вів до моєї затхлої конури без вікон, коли раптом спинився. Обернувся:

– А хто тепер на рецепції? Ти?… Більше нікого?

Хлопчик навряд чи мене зрозумів. Замість відповіді він приклав вказівний палець до вуст. Мовляв, говори тихше – Хасан спить.

– О’кей, – кивнув я, стишуючи голос, – нехай відсипається. Він заслужив. – І пішов далі коридором. – І взагалі, кому та рецепція нині потрібна?

Я помилився. За півгодини малий прискакав до мене в номер. Я сидів за нетбуком, створюючи видимість роботи над романом. Саме видимість, позаяк безперестанне ухкання вертольоту над Тахріром не давало зосередитись.