Читати книгу - "Садівник з Очакова"

Мати, Олена Андріївна, увечері пішла сусідку-подругу провідати. Щоб якось згладити суперечку під час обіду про смак риби. Кликала і сина з собою, щоб він їм обом про Очаків розповів, але Ігор вигадав якусь неіснуючу зустріч біля вокзалу, і справді вирушив до вокзалу, хоч у його думках було лише одне бажання — зустріти зниклого Степана.

Поблукавши біля вокзалу, Ігор повернувся додому з конкретною думкою. Раптом пригадав, що недавно переписав львівську адресу дочки Степана з листівки, яку знайшов у коробці зі старою електробритвою.

— Там його і треба шукати, — твердо вирішив Ігор.

Та твердість і рішучість вивітрилися з голови Ігора, поки він йшов додому. Все-таки Львів — неблизький світ. Може, туди і ходять маршрутки, однак сидіти в такій маршрутці треба кілька годин, щоб дістатися до міста. Зрештою, що з того, навіть якщо і знайде він Степана у дочки? Відповіді на це запитання Ігор до пізнього вечора так і не знайшов. А потім і саме запитання щезло, коли Ігор, змучившись і тілом, і душею, провалився в глибоку яму сну.

Уранці за вікном несподівано сонце з’явилося. Якісь пташки, що не відлетіли на південь, заспівали. Мати ходила по дому, і під її ногами порипувала дерев’яна підлога. Ранок був наповнений життям і свіжістю. Ігор встав з ліжка. І раптом почув знайомий кашель чи то з подвір’я, чи то з вулиці. Визирнув у вікно і побачив Степана, що підходив до будинку. На ньому новенька дешева китайська куртка темно-зеленого кольору. За спиною — напівпорожній брезентовий наплічник.

Степан не помітив у вікні Ігора. Насвистуючи «Катюшу», відразу пішов за дім, до сараю.

Ігор одягнувся й сів за стіл у кухні. Дочекався чаю і вчорашньої гречаної каші на сніданок.

— Шкода, що ти вчора зі мною не пішов, — Олена Андріївна запитально подивилася на сина. — Ми так гарно з Олечкою посиділи! Вона пиріг з аґрусом спекла — язик проковтнеш! І для тебе передала! Там, у холодильнику лежить.

— Степан повернувся, — Ігор кивнув на вікно, ніби садівник там, перед домом стояв.

Олена Андріївна збилася з думки. Замовкла.

— Підігрій йому щось, я віднесу, — попросив Ігор.

Вже підходячи до дверей цегляного сараю з тарілкою гречаної каші, Ігор прислухався. Та за нещільно зачиненими дверима було тихо, ніби й не було там нікого.

Ігор стукнув один раз у двері й відразу зайшов, зустрівшись поглядом зі Степаном.

Садівник стояв у майці перед квадратиком старого дзеркала, що стояло на верхній поличці етажерки. Його рука завмерла на підборідді, ніби він щойно водив нею по обличчю, вирішуючи: голитися чи ні.

— Доброго ранку, — Ігор роззирнувся, розмірковуючи, куди тарілку з гречкою поставити.

— Доброго-доброго, — кивнув Степан. — А могло би бути поганим…

Ігор раптом помітив, що ліва долоня садівника перебинтована.

— Он на полицю постав, — сказав. — І чаю зроби. Я зараз до вас на кухню прийду, там і поп’ємо.

Ігор повернувся в дім. Заварив чай.

Степан зайшов хвилин через десять. Обличчя поголене. В руках — пуста миска. Сам її вимив, лише потім сів до столу.

Поки чаювали — мовчав. Тільки згодом кивком голови покликав Ігора за собою надвір і далі — в своє тимчасове житло. На очах приголомшеного хлопця висипав з наплічника на ліжко банківські упаковки двохсотгривневих купюр.

— Ось, — сказав і зітхнув. — Тепер можна починати жити. Як із чистої сторінки. Шкода тільки, що не вісімнадцять мені…

Сказав і задумався. Потім взяв одну упаковку, зважив її на долоні й простягнув Ігореві.

— Тримай. Це тобі на мотоцикл, і взагалі — за допомогу…

— Тут багато? — трохи напружено запитав Ігор.

— Кому як, може, ще отримаєш, а може, сюди ще й аванс входить, — всміхнувся садівник.

— За що?

— Багато за що. Я маю дочку. Живе у Львові. Для початку — до неї з’їздиш. Листа відвезеш. Подивишся: з ким вона живе і як. Що-небудь гарне розкажеш про мене. А там буде видно!

Ігор втішився почутим, хоч вигляду не показав. Згадав про дві пачки радянських рублів у кишенях міліцейських галіфе. «Бути багатим — це мати пачку грошей в кишені?» — подумав, ховаючи гривні до кишені спортивних штанів.

— Коли їхати? — запитав, звівши погляд на садівника.

— От сьогодні й їдь. Поїздів до Львова багато ходить. Квиток у Києві на вокзалі купиш. Ніч туди, ніч звідти. Післязавтра вже вдома будеш.

Вдома Ігор довго перераховував купюри з пачки. Не для того, щоб насправді їх полічити, а так, з цікавості. Ніколи ще не мав Ігор в руках стільки грошей! А банкноти були новенькі, хрусткі. Вони ніби шепотілись, коли Ігор їх кінчиками пальців перебирав. Гра з грішми так захопила його, що він витягнув і радянські рублі — обидві пачки. Звичайно, радянські сотні були більші за розміром, солідніші, ніж українські двохсотки. Але ж і країна — СРСР — була більша, ніж теперішня Україна. Якби купюри друкувалися пропорційно до розміру країни, то на долоні Ігора, напевно, декілька пачок купюр вмістилися б, а не одна. Така думка розвеселила хлопця. Щодо відчуття в пальцях від тримання банкноти, то радянські сотки тримати пучками пальців було приємніше. Їх шорсткість здавалася більш солідною і справжньою.

Раннім вечором, перед тим як їхати на вокзал, Ігор зателефонував Коляну.

— Слухай! Я сьогодні на день до Львова. Під'їжджай до поїзда, розкажу тобі щось — схибнешся!

— Не можу, — відповів приятель-комп’ютерник. — Мене тут керівництво попросило одного клієнта хакернути. До півночі, мабуть, буду його пошту ламати… Він у нас під ліві документи кредит немалий хоче взяти… Давай після Львова! До речі, новий клуб відкрився! Можна продегустувати!

— Добре, — голос Ігора посумнішав. — Продегустуємо! Па-па!

Після майже безсонної ночі в поїзді, хлюпнувши собі в очі для бадьорості води в вагонному туалеті, Ігор порожнем, без речей, вийшов на перон львівського вокзалу.

Довкола метушилися люди. Миготіли сумки, валізи і наплічники. Привокзальна площа здивувала своїми скромними розмірами. Перед очима Ігора виник худенький, порівняно з київським, трамвайчик. Він із дзвоном віддалявся по прямій дорозі, що вела, вочевидь, в центр.

— Таксі не бажаєте? Недорого! — спитав його невисокий бадьорий дідусь.

Ігор витягнув з кишені куртки лист Степана. Подивився на адресу.

— На Зелену скільки буде? — запитав.

— Гривень сорок, якщо не шкода!

— А якщо шкода? — усміхнувся Ігор.

— Якщо шкода, тоді тридцять п’ять.

Старенька «Лада» тріщала і