Читати книгу - "Дух Росії"

він змальовував протестантів, вони жодного разу не змогли втриматися на підкореній колись вершині, перебуваючи немов у запаморочливому стані, вони падають донизу в ту жорстку, невизначену масу, де немає "власного здорового глузду, де ніхто ні про що не розмірковує, щоб добровільним стражданням чи добровільною смертю спокутувати свій карний порив: Раскольніков, Ставроґін, Дмітрій Карамазов… що більше, улюблені герої Достоєвського – це ті, хто терпляче переносить незаслужену несправедливість: Макар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін.

Наслідуючи Толстого і Достоєвського, обожнюючи масу як носія вищої істини, якій окрема людина мала би беззастережно підкоритися, змінилася також уся література народників. Найталановитіший з-поміж них, Гліб Успенський знає, що селянство лише тоді змогло б стати самостійним, коли б воно піднялося над стадним рівнем общини. Проте цього він не бажає! Краще вічні злидні і безкультурність, керівництво "миром" (зборами громади. – Д. Д.) окремою людиною, навіть кріпацтво, ніж воля, набута діяльністю особистісної ініціативи і руйнуванням пов'язаності з громадою. Як і для Толстого лікар, адвокат і суддя – "від лукавого", так і для Успенського "куркуль" (самостійний заможний селянин. – Д. Д.), поліцейський і поміщик – емісари Люцифера, що руйнують ідилію "колективної морди". На думку іншого письменника-народника Златовратського, кожна спроба "інтелігенції" піднятися вгору – зрада народу; вона мала б за своїми ідеалами і схильностями зійти до маси, опуститися до рівня народу і покірно повідомити йому про свої знання.

Нові соціалістичні ідеологи російського суспільства наслідували старших. І не дивно! Адже росіяни перейняли все марксистське вчення не через його соціалістичний характер, а через його матеріалістичний фаталізм та через надзвичайно зрозуміле для московітів заперечення ролі особистості в історії, героїв у західному сенсі слова. Це заперечення систематично підтримується всіма теоретиками більшовизму; так, приміром, А. Богданов виступає проти "прославляння" вождів: вожді мали би бути тільки "представниками" загальної волі. В його комуністичному "index librorum prohibitorum" зустрічаємо як "Книгу Буття", "Іліаду" і "Одіссею", "Магабгарату", так і давньоукраїнську "Пісню про Ігорів похід" (1187), тому що всі ці твори мають справу з "діями богів, героїв, королів і вождів", якими їх розуміє Захід і яких не сміє бути. Він також заперечує всю дотеперішню літературу і будь-яке мистецтво, що відтворює зіткнення особи із зовнішнім світом, як і її взаємини з іншими особами, її боротьбу за особисте щастя, її вчинки, перемоги і поразки [48]. Мета літератури комунізму полягає у знищенні будь-якого індивідуалізму в мистецтві, будь-якого особистісного настрою в творчості, в заміні індивідуальної творчості колективною, стадною. Згідно з Керженцевим, маса має спільно "виробляти" фабулу, характери і дійових осіб, їхні вчинки, навіть форму літературного твору! Індивідуальне натхнення тут неможливе! [49]

Так звані керівники життя були б тільки убогими фігурантами. Творці подій – маси, на які мала б рівнятися зарозуміла особистість.

Новела Толстого "Три смертельні випадки", в якій життєва філософія рослини зіставляється з життєвою філософією людини, а саме зі схваленням першої – це тільки один підсумок із усього, що російські письменники пропагували упродовж десятиліть: Кутузов вищий, ніж Наполеон, Платон Каратаєв вищий, ніж Кутузов, Іван-дурень вищий, ніж Каратаєв, рослина вища, ніж Іван-дурень – і ніщо, відповідають московітські "самопалії" (радикальна секта старовірів. – Д. Д.), загалом вище, ніж усе… Яка приваблива філософія для душі росіянина, розчавленої, немов муха, царською общиною чи більшовицьким дрючком!

Політична публіцистика йде в ногу з літературою. З-поміж усієї плеяди вже цитованих вище публіцистів – як слов'янофілів, так і їхніх супротивників – немає жодного, хто б не вважав усебічний розвиток особистості найбільшим злом, що могло б трапитися з його країною. Для одного з них "візантійський ідеал" в цьому плані має позитивну рису, оскільки не містить у собі "жодного перебільшеного поняття людської особистості, яке в історію запровадив германський феодалізм" [50], а також "не освоїв жодної самоповаги особи такого роду, якою вона передусім була прийнята буржуазією на шляху заздрості та наслідування, яку спричинила демократична революція і створила всі ті фрази про необмежені права особи, яка після цього проникла в найнижчі верстви західного суспільства, зробивши через дратівливе відчуття особистої гідності кожного пересічного найманого робітника чи шевця спотвореною істотою" [51]. Автор також обурюється насадженою на Заході повагою до жінок, в якій він теж убачає перебільшену увагу до окремої людини. Інший автор так само протестує проти "культу людської особистості" та проти європейського "лицарства з його культом особистої честі", як і проти "свободи дослідження і особистісних думок" [52]. Третій, Шевірьов, бачить "суть історичного минулого російського народу і завдання майбутнього в приниженні особистості" [53].

Такою ж ідеєю пройнятий і російський живопис. Ні Рембрандтова затята сила, ні сонячні яскраві фарби поета стародавньої Іспанії Сулоаги, ані одухотворені надлюдським інтелектом мадонни Мурілльйо, ні захоплене обожнювання природи у Беккліна, ні прославляння організованого колективу, яке зустрічаємо в бельгійця Моньє, ні гімни особистості під час найбільшої напруги її енергії, як у художника-баталіста Мейсоньє – нічого з цього усього годі шукати в російських художників. Там панує пасивність, пригнічення індивідуума, ненадійність і понурість московітських жіночих покоїв та відлюдних жител. Холодом і цвіллю відгонить релігійний екстаз на картинах Іванова. Замість імпозантного образу впевнених у своїх силах гірників Моньє, що крокують на роботу, там маємо "Бурлаків" Рєпіна, які зі згорбленими спинами, байдужими обличчями, немов запряжені в ярмо воли, вздовж ріки Волги "тягнуть канатом баржу". Замість таких шедеврів Моньє, як "1807 рік", віднаходимо толстовсько-більшовицьке скиглення, як приміром, в "Апофеозі війни" Верещагіна, в якому, крім масового вбивства і смерти, нічого не побачиш. У своїх пейзажах Левітан відтворював ту ж похмуру меланхолію апатичної природи, з якої взяла початок уся хаотична душа росіянина. Скавуління, покірність невідомій вищій силі, цей самий заражений дух, що відчувався в політичному, соціальному і релігійному житті Росії – усім цим відгонить також російський живопис, навіть коли він виходить за незвичні межі і прагне до революційного пафосу; ординарністю тхнуть також твори революційних майстрів російського живопису Явленського та Кандинського.

У змальованих тут стрижневих рисах російського життя досі немов не відчувалося єдиної головної ідеї, що опановує як соціальним станом Росії, так і її політичним і церковно-релігійним устроєм, її філософією та літературою. Примітивність усього суспільного ідеалу нації, пригнічення індивіда, відсутність поступу автономної моралі і правового почуття, безмежний культ маси – це головна ідея, що перетворила російський народ на народ рабів, орду, де ніхто не в змозі протистояти вираженню волі згори, масу, що протиставляє активності хаос, людській енергії – енергію природи, організації – дрючок, примату розуму – і