Читати книгу - "Грішниця"

в таке віддзеркалення дитячої душі, то стало б зрозуміло, що мрія була одна на всіх і в кожного своя одночасно. Переважна більшість просила справжню сім’ю. Сім’ю, де будуть мама й тато, братики й сестрички, заразом бабусі з дідусями, тіточки та дядечки, тобто всі ті, хто буде любити, адже це єдиний спосіб зробити дитину щасливою. Дехто навіть малював свою сім’ю кольоровими олівцями чи фарбами в альбомі, напевно, щоб спростити завдання Діду Морозу, нехай упізнає та нічого не наплутає, віднайшовши саме тих, на кого так довго чекають.

А ще до свята готували новорічну виставу-казку, усі вчили слова та віршики, вигадували маскарадні костюми. Я не просила виділити собі окрему роль, тому мала бути сніжинкою, адже їх навіть у казкових сценаріях буває багато, до того ж, особливої майстерності це не вимагало. Мені принесли сріблясту сукню, розшиту новорічним дощиком, яку одягали десятки дівчаток до мене і, скоріш за все, робили це й після, та показали кілька кружляючих рухів, адже сніжинки мали танцювати – на цьому вся моя підготовка завершилась. Зате тривали загальні приготування до свята.

Напевно, десь за три дні до Нового року привезли високу ялинку яка вершечком майже торкалася стелі актової зали, хоча стеля там була дуже висока. Вихователі занесли три ящики іграшок та прикрас та дозволили всім бажаючим прикрашати нижні гілки, оскільки до верхніх доводилося діставатися по драбині. Пам’ятаю, як підійшла ближче й довго роздивлялася прикраси, навіть повісила одну з них, то було ведмежатко, що обхопило лапками стовбур дерева. Воно чомусь видалося живим, принаймні, дивилося так уважно, неначе справді розуміло, що виконує таку почесну справу – створює казку. Неймовірно, але передчуття свята саме по собі було святом, здавалося, ось-ось має статися диво, справжнісіньке. В останнє, до речі, повірили навіть дорослі, хоча, можливо, просто заразилися ним – як ото вірусною інфекцією.

Не знаю, проте загальне захоплення передалося й мені, тому одягнувши святкову сукню, я кружляла по сцені з усіма – зовсім немов справжня сніжинка. Принаймні, одразу після виступу чомусь тільки до мене підійшов середнього зросту чоловік, похвалив, простягнув цукерку й назвав красунею. Я розгублено подякувала, а вже пізніше дізналась, що то був директор нашої школи-інтернату Дівчатка заздрісно поглядали на солодку винагороду, а я її навіть не скуштувала – пам’ятала, чим доводиться платити за красу.

Після святкування Нового року розпочалися канікули. Ми не навчались і цілими днями ганяли коридорами, забігали в шкільні класи й нишком малювали чортенят на шкільній дошці. Малюнки старанно витирали техпрацівниці, лаялись і замикали кабінети. Я часто зупинялася біля комірчини, яка дуже нагадувала ту що була в моїй першій школі, роздивлялася швабри, віники, відра, ганчірки, згадувала бабу Мотю, потім нишком зітхала, шкодуючи, що через деякий час навіть її обличчя забуду, як стирається в пам’яті все, навіть якщо це найдорожчі люди, лишається тільки розмитий образ – і все. Це лякало, тому коли настало Різдво, я відмовилася вставати з ліжка і весь день намагалася пригадати обличчя Світланки до найменших дрібниць. Медсестра, яку викликали виховательки, оглянувши мене, тільки здивовано розвела руками, не виявивши серйозних симптомів бодай якоїсь хвороби. Диваки, їм було простіше помітити хворобу якогось органа, аніж відчути біль у душі ближнього, та я й не поспішала ним ділитися, адже він був мій.

* * *

Ночі ставали все довшими, напевно, тому, що крали години у днів. Лариса провалилась у минуле з головою, мало куди виходила, хіба що іноді стояла на дерев’яному ґанку, дивлячись, як сіріє на горизонті зимовий ліс, і часом сиділа в кріслі-гойдалці, збираючи минуле, немов розірване намисто, – один спогад за іншим. Марія Степанівна жінку не турбувала, хіба для того, щоб та поїла чи нарешті лягла спати. Хвороба ніби відступила, а може, завмерла, чекаючи, коли про неї згадають. Хворобливий стан став помітний лише за блідістю шкіри й характерним блиском очей, у решті – сили поступово повертались у змучене тіло, хоча, можливо, то був просто спокій.

Одного ранку, коли від сходу сонця на снігу лишалися ще криваві тіні, прийшла Ніна. У руках тримала пляшку хорошого шампанського й коробку цукерок. Лариса здивовано протерла очі та посміхнулась:

– Що святкуємо? До Нового року, здається, ще тижнів два точно.

Гостя підійшла до дзеркала, що висіло на стіні, уважно подивилася на своє відображення, провела пальцями по легкій павутинці зморшок біля очей і зітхнула:

– Будемо святкувати наближення старості. День народження в мене. До речі, про вік у жінок не запитують, це й подруг стосується. А зараз швиденько вилазь із ліжка й знайди щось для виходу у світ.

Лариса з головою пірнула під ковдру й звідти пробубоніла, що так вони не домовлялися, проте відмовити не могла, тим паче іменинниці. Уже через десять хвилин обидві жінки з апетитом смакували печену картоплю з глиняних глечиків, сміючись із жартів Марії Степанівни.

– Ніно, як хочеш, але до міста я не поїду, та й вдягнути нічого. Я ж сюди не на курорти приїхала.

– Це ж треба! У мене також не знайшлося жодної пристойної сукні, навіть маленької чорненької. А душа просить свята. Уявляєш, хочеться в справжній ресторан? Туди ж у джинсах не підеш.

– Дівчата, ви б до обласного центру поїхали. Там магазинів більше, як грибів після дощу, та й ресторани є, бо в нас з усіх розваг – лише банька діда Федора.

Лариса зраділо закивала головою:

– От туди підемо для початку, заразом іменинниця пару зайвих років із себе змиє.

Дід Федір енергійно чаклував біля баньки, носив дрова й радо потирав руки, коли жінки роздивлялися віники в сінях, визначаючись, який же краще обрати.

– Та ви, дівчатка, он березові, у куточку, беріть. Гарні вінички.

– Дякуємо. Ми Вам у будинку на столі могорич залишили. Дід весело підморгнув чомусь одразу обома очима й швидесенько пошкандибав до хати.

Після бані було відчуття легкості та спокою, хотілося злетіти високо в небо й подрімати на котрійсь із хмаринок, проте Ніна в наказному порядку таки змусила зібратися до міста. Лариса не могла до кінця зрозуміти, чи готова повертатись, але відмовити не змогла.

До перехрестя, де зупинявся автобус, потрібно було йти пішки десь із півгодини, але жінки навіть не помітили, як дійшли. Ніна жваво щебетала про сукні й театр, Лариса слухала, як рипить під ногами сніг, й обидві були задоволені. На зупинці їх зустрів довгим поглядом пес, потім відвернув морду знову в бік дороги, він усе ще чекав на господаря. Від цієї німої картини