Читати книгу - "Урізька готика"

— Він спить удень і нікого не приймає. Ліпше вам туди не йти…

— Чому?

— Ніхто в селі його не видів. Казав пан управитель, що то дуже хорий чоловік, а, може, навіть нещасний.

— Як хорий, то мусить чутися трохи нещасним

— Ну… ще кажуть про нього різні речі, але мій чоловік в тото не вірить. Якщо хтось дивно себе поводить, не має то значити, ніби…

У господині скінчилось повітря, і вона замовкла.

— А якби він прийняв мене й погодився позувати, що на те сказала б пані?

— Пан жартує…

— То моє ремесло — вмовляти людей: я — продавець, вони — покупці. Або навпаки. То ви, пані Ривко, кажете, що пан дідич хорий і нещасний?

Ривка була розумною жінкою, як це часто трапляється серед єврейок, і не забарилася з відповіддю:

— Хороба лиш додає нещастя нещасливій людині. Коли у мене вмер перший мій чоловік, я рік не виходила з кімнати, бо дуже його любила. Ми жили у місті, але місто мені стало немиле, навіть ненависне. Я хотіла вмерти. Та батько через рік віддав мене за Лейбу. Якби не зробив того, я би вмерла у тій своїй кімнаті. Я вже ходити не могла. Я так думаю, бо се пережила. А інші того не пережили, тому кажуть різне на пана дідича, хоч він не зробив жадного зла ні жидові, ні християнинові.

— А слуги він має добрі?

— Ще від пані графині лишились: ключниця та дворецький. Вони не сплять уночі, бо так він їм наказав, ні, попросив.

— Отже, має добрих слуг. А що кажуть слуги?

— А що вони скажуть жидам чи простим хлопам? Вони й купують все у місті, не в нас, хоч ми маємо незгірший товар, і дешевший..

— Так, звісно, я забув. Я не надто добре знаю тутешніх звичаїв, бо родом здалека.

— Я думаю, що пан одразу би оцінив того чоловіка, бо має пильні очі. Але все залежить від слуг, а ті не пустять… напевне….

Власне, до цієї розмови з господинею Юліан не мав особливого бажання знайомитися з місцевою аристократією, що до того ж була представлена однією особою. Але тепер подумав, що портрет, ледь окреслений Ривкою, когось йому нагадує. Він мав добру пам’ять на людей, бо запам’ятовував якусь одну рису з характеру чи обличчя, і завдячував цим своєму ремеслу.

Юліан вийшов надвір й зауважив, що небо вже досить розчистило йому дорогу до конче потрібного сонячного світла. Проблема була лиш у тому, що в темній хаті не вдасться зробити без відповідного освітлення портрети. Він збирався працювати виключно на пленері. Стіни хати були обшарпані й не годилися на тло для родинної світлини, а краєвид тієї пори року був надто невеселий. Хіба що накинути на жердку килим або простирадло. Знайшовши вихід, фотограф з легким серцем спустився до річки й пішов за течією. Темні лінії мосту на тлі м’яких обрисів гір нагадували китайську гравюру, і чим вони ставали тоншими, тим разючішою була подібність. Під неяскравим сонцем світилася висхла трава, трохи каламутна вода бігла руслом, вистеленим дрібним камінням. З більшого, очевидно, викладений був мур довкола обох урізьких церков і підмурівок. Втім, це фотографа не надто цікавило: у природі він шукав естетику, а не функціональність. За рікою він помітив дві людські істоти, що шпортались на городі, хоча начебто всі польові роботи були закінчені. То Петро Безуб’як докопував з сином бульбу, чого Юліан не міг знати. Це могло би стати сюжетом для картини: він на одному березі, вони — на другому. Певна річ, об’єктив не міг би охопити такий простір. Так само неможливо зазирнути в душу людини і створити справжній її портрет. Це його трохи смутило: прикро, коли тобі вказують на твоє місце, твою недосконалість. Зрештою, завжди можна знайти щось непомітне й виставити його перед людські очі, щоб чиєсь серце зраділо або засмутилось.

Самодисципліна далася Юліанові, котрий уже двадцять літ тягав на собі знаряддя свого ремесла, досить легко. Ніхто його не розпещував у дитинстві, не заважав, не втримував, що могло викликати відразу до порядку. Він домігся гармонії ремесла й творчої свободи ще й завдяки м’якій вдачі й умінню легко сходитися з людьми. Ця глибока провінція Імперії нічим не нагадувала Європи. Але й Азії не нагадувала так само. Поступ тут спинився, як зупиняється ослаблий від голоду й утоми мандрівець. Спинився, задрімав і марить напівсонними видіннями про кінцеву мету своєї подорожі.

Юліан присів над водою у тому місці, де, певно, був брід: довкола виднілися сліди копит, наповнені водою, ніби уночі або на світанку річку переходили козаки чи гайдуки. Він би не здивувався, якби то були середньовічні лицарі на чолі з королем Артуром, бо руді кущі верболозу приховували міст, а село і поле за річкою опинялись поза часом, і могли належати до якої завгодно доби. Якби він мав із собою камеру, то спробував би зняти небо, хоча це ніколи йому не вдавалось, бо у небі немає контрастів, як в оцьому жовтувато-сірому пейзажі, перетнутому чорною лінією мосту.

Незаведений учора дзигарок спинився, і се було прикро. Фотограф не знав, чи має ще час сидіти, чи вже не має.

— Пора до справ, — сказав собі Юліан. Дивно звучав його голос на тлі ріки, що шуміла й плескалась, зачіпаючись за плавник. Не так, як у помешканні, чи коли хтось стоїть поруч. Але люди часом говорять самі до себе і чомусь встидаються, коли хтось випадково се почує.

По обіді Юліан хотів зайти до священика, бо чувся винним перед ним. Відклав це на пізніше, щоби встигнути до школи й домовитись про групову світлину всіх учнів. Скаже, що це потрібно для виставки. Зрештою, у тім була частка правди, бо Юліанові світлини красувались у вікнах столичних і провінційних салонів багатьох країн, і він мав чимало нагород. Однак, у даній ситуації у своєму прим’ятому дощем капелюсі пан фотограф не виглядав на арт-майстра: село, тобто його найбільш шляхетна частина, судить по одежі, бо не їздить до Відня, і навіть до Львова.

У школі стояв гамір, а сам пан вчитель, Гнат Магура, курив на ґанку. Побачивши Юліана, відвернувся, погасив цигарку і зник усередині освітнього закладу. Гамір одразу стих. Фотограф трохи збентежився, але подібне з ним траплялось не раз.