Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"

— А ми не помремо? — спитала Марічка.

— Ні, ми не помремо, — відповіла Леля. — Лесик нас усіх врятує. Правда, Лесику?

Вона прекрасно знала, як його звуть. Якщо ці малі діти не можуть запам'ятати, що його звуть Лисий, то вона ж може!

Забувши про страшні іржаві санчата, діти дивилися на Лисого. Він стенув плечима.

— Якщо сам врятуюся. То де ж твоя вода? — з люттю в голосі звернувся він до Лелі.

Забувши про спрагу, Марічка кинулася йому на руки, він ледве встиг її підхопити й відчув сухі потріскані губи на своїй щоці. Лесик було нахилився, щоб поставити її на землю, але вона міцно вхопилася за його шию. Тож далі він так і ніс її на руках, доки знайшли криницю.

Вода

Це виявилося зовсім не те, що він собі уявляв. То була не яма, а печера, до того ж вона просто вертикально йшла вглиб, і дна не було видно. Лисий скептично подивився на Лелю.

— І хто ж туди полізе?

Вона несподівано розсміялася.

— Туди не треба лізти. Треба туди спустити шось таке, в шо наберецця вода. — Вона помовчала й додала: — якшо вона там іше є.

Вони прив'язали баклажку до мотузки, яку Лисий з учора носив на собі, й почали її повільно опускати в криницю. Коли мотузка вже закінчувалася, внизу хлюпнуло, й Марічка вигукнула:

— Є!

— Не кажи гоп, поки не перескочиш, — втихомирив її Івась.

— Треба її попіднімаць і поопускаць, — сказала Леля, — шоб баклажка занурилася в воду. Бо так не наберецця.

Лисий посмикав мотузку, внизу щоразу хлюпало, але ясно було, що баклажка в воду не занурюється, а лишається на плаву.

Довелося витягати її нагору. Лисий довго дивився на неї, придумуючи, як вирішити проблему. А решта дітей дивилася на нього. Нарешті він узяв свій ніж, прив'язав його до баклажки й тоді опустив її у криницю знову. Цього разу було добре чути, як вона занурилася й забулькотіла, впускаючи в себе повітря. Коли булькання вщухло, Лисий витягнув баклажку, і вона виявилася повна по вінця.

Марічка відразу простягнула руки до баклажки, однак Лисий її зупинив.

Він понюхав і ніякого запаху не відчув. Потім трохи води вилив собі на долоню й понюхав іще. Спробував на язик. Діти дивилися, як заворожені. Лисий стряхнув воду з руки й витер руку об штани. Помацав долоню лівою рукою. Рука була злегка волога, але шорстка, нічого масного на ній не лишилося. Лисий набрав трішечки води в рот, покрутив її язиком і нарешті ковтнув.

Вода була така чиста й чудесна, що рука з баклажкою мимоволі знову потяглася до рота. Але він зупинив себе і, намагаючись говорити якомога байдужіше, сказав:

— Непогана вода. Підставляйте свої баклажки.

Знову і знову опускав він баклажку в криницю, переливав воду до баклажок дітей, і ніяк не міг їх наповнити — всі пили потроху, але весь час. Нарешті понапивалися й понаповнювали свої баклажки, але тоді настала черга умивання й миття рук. Терли їх піском, змивали пісок і знову пили воду.

Криниця стояла трохи віддалік від іржавих велетенських жаб. Діти сиділи на піску й дивилися на ці потворні споруди.

— Лелю, а у вашій Вьосці також була криниця?

Леля ще й уст не розтулила, як Марічка вже відповіла запитанням:

— Чому була? Вона й зараз є. Дуже смачна вода.

— А хто її викопав?

— Як хто? — знову Марічка. — Люди викопали.

— Які люди?

— Як які? Лелю, які люди?

— Ви їх не знаєте. Це було дуже давно. Ще до мого народження.

Лисий замислився.

— І за цей час вода не зіпсувалася?

— Ні, звісно. Чого їй псувацця? Звичайно, треба доглядаць, не засмічуваць…

І знову Лисий поринув у думки. Останнє джерело в їхньому селі, можливо, тому й стало таким поганим, що люди зносили сміття в яругу. А коли дощі розмили схили, все й зсунулося в струмок. Потім вичистили русло, але чиста вода так і не повернулася.

— Лелю, а як ці люди, що копали криницю, знали, що саме тут під землею є вода?

— Не відаю… Мабуць, вода є скрізь… Під землею. Тато казав, шо під землею є ріки.

Марічка не могла не втрутитися в розмову.

— А широкі?

— Може, й широкі, — відповіла Леля, — та хто ж їх бачив.

— А якшо ніхто не бачив, то звідки ти відаєш, шо вони є?

— Так казав Григорій.

— А він їх бачив?

Усі засміялися. Марічка вирішила шукати захисту в Лисого.

— Лесику, чому вони з мене насміхаюцця?

— Вони не насміхаються, Марічко, — відповів Лисий. — Просто вони також хотіли про те саме спитати, але не знали як. А коли ти за них спитала, вони й зраділи.

— Так сильно? Аж до усміяння? — звернулася вона вже до інших дітей.

Ті підтвердили й знову розсміялися.

Справді, дуже приємно й легко — отак сидіти на теплому піску, розмовляти й сміятися, просто грітися на сонечку. Навіть нудотний масний запах, який долинав до криниці від іржавих потвор, не міг зіпсувати настрою. Лисий почав думати про те, що непогано було б десь тут влаштувати постійний табір, поступово розбудувати село й спокійно жити разом з цими дітьми. От тільки…

Тільки це безнадійно. У них немає зброї, немає інструментів, немає Інженера, який навчив би будувати не халабуду від дощу, а міцні будинки, немає мисливців, які прогодували б стільки дітей не малиною, а чимось більш поживним і корисним, немає лікаря — сьогодні діти, дякувати, здорові, а що буде завтра, а взимку? А хто збудує печі в хатах?

А що буде з селом, де всі так чекають на його повернення — всі, хто досі вижив…

— Треба рушати. — Він підвівся, й за ним одразу підвелися всі інші, дивлячись на нього зі страхом і надією. Лисий обвів їх поглядом і не зміг вимовити те, що мусив сказати. А вимовив зовсім не те: — У нас попереду довга дорога.

Хатина в лісі

Лисий повів їх на південний схід. Він розумів, що води в баклажках надовго не вистачить, а біля великої ріки шукати її марно. Йти просто на схід — втрачати час. Хлопець відчував, що