Читати книгу - "Останнє бажання"

— Ти маєш на увазі, коли я запустив виделкою в пацюка?

— Ні. Я маю на увазі, що ти в нього влучив, хоча було темно.

— Я думав, буде кумедно.

— Воно й було. Тільки не роби цього при Лібуше. Слухай, а ця… як там її…Кікі…

— Кікімора.

— Вона тобі для чогось потрібна?

— Цікаво, для чого б? Якщо нагороди не буде, можеш викинути її на смітник.

— А знаєш, це думка. Агов, Карелько, Боргу, Носикамене! Є там хто?

Увійшов міський стражник з алебардою на плечі, з гуркотом зачепивши вістрям за притолоку.

— Носикамене,— сказав Кальдемейн,— прихопи кого-небудь на підмогу, забери від хати осла разом з тією мерзотою, що вкрита попоною, відведи за хліви й утопи в гнойовій ямі. Втямив?

— Угу… Слухаюся… Тільки, пане війте…

— Чого ще?

— Може, перш ніж утопити…

— Ну?

— Показати її метру Іріону? А раптом вона йому віщось згодиться?

Кальдемейн ляснув долонею по столу.

— А ти не дурень, Носикамене. Слухай, Геральте, може, наш міський чаклун відвалить тобі чого за це падло? Рибалки приносять різних чудовиськ, восьминогів там, крабалонів, каракатів, на цьому багато заробили. А ну, пішли у вежу.

— Розбагатіли? Власного чаклуна завели? Назавжди або тимчасово?

— Назавжди. Метр Іріон. Уже рік як у Блавікені. Сильний маг, Геральте, одразу видно.

— Не думаю, щоб ваш сильний маг заплатив за кікімору,— поморщився Геральт.— Наскільки мені відомо, вона на еліксири не годиться. Думаю, Іріон тільки вичитає мене. Ми, відьмаки, не надто дружимо із чарівниками.

— Ніколи не чув, щоб метр Іріон кого-небудь вилаяв. Що заплатить, не обіцяю, але спробувати не завадить. На болотах таких… цих, кікімор, може бути багато. І що тоді? Нехай чаклун огляне її й на випадок чого наведе на драговини які-небудь чари абощо.

Відьмак ненадовго задумався.

— Ну що ж, один-нуль на твою користь, Кальдемейне. Ризикнемо. Де моя шапка?

2

Вежа, складена із гладко обтесаних ґранітних блоків, увінчана кам'яними зубцями, виглядала цілком імпозантно, піднімаючись над побитими дахами будинків і напіврозваленими покрівлями халуп.

— Бачу, обновив,— сказав Геральт.— Чарами, чи вас на роботи зігнав?

— В основному чарами.

— Який він, цей ваш Іріон?

— Цілком нормальний. Людям допомагає. Але пустельник, мовчун. Майже не вилазить із вежі.

На дверях, прикрашених розетою і інкрустованих світлим деревом, висіла величезна стукалка у формі плоскої лупатої риб'ячої голови, що тримала в зубастій пащі латунне кільце. Кальдемейн, видно, знайомий з дією механізму, підійшов, відкашлявся й проговорив:

— Вітає війт Кальдемейн, що з'явився до метра Іріона в справі. З ним вітає також відьмак Геральт з Ривії, що також явився у справі.

Довгий час нічого не відбувалося, нарешті риб'яча голова, поворухнувши зубастими щелепами, випустила хмару пари.

— Метр Іріон не приймає. Ідіть, добрі…

— Я не добра людина,— голосно перервав Геральт.— Я відьмак. А он там, на ослові, лежить кікімора, яку я вбив неподалік від містечка. Будь-який чарівник-резидент зобов'язаний піклуватися про безпеку району. Метру Іріону ні до чого робити мені честь бесідою, і він не зобов'язаний мене приймати, коли така його воля. Але кікмору нехай огляне й зробить відповідні висновки. Носикамене, розкрий кікімору й звали її тут, біля самих дверей.

— Геральте,— тихо сказав війт.— Ти-то поїдеш, а мені тут доведеться…

— Ходімо, Кальдемейне. Носикамене, вийми палець із носа й роби що велять.

— Зараз,— проговорила стукалка зовсім іншим голосом.— Геральте, це справді ти?

Відьмак тихо вилаявся.

— Ну, зануда! Так, справді я. Ну й що з того, що це справді я?

— Підійди ближче до дверей,— вимовила стукалка, випускаючи хмарину пари.— Один. Я тебе впущу.

— А як з кікіморою?

— Побий її грім. Я хочу поговорити з тобою, Геральте. Тільки з тобою. Вибачте, війте.

— Та чого вже там, метре Іріоне,— махнув рукою Кальдемейн.— Бувай, Геральте. Побачимося пізніше. Носикамене! Потвору до гнойової ями!

— Слухаюся!

Відьмак підійшов до інкрустованих дверей, вони злегка відкрилися, рівно настільки, щоб він міг протиснутися, і відразу закрилися, залишивши його в повній темряві.

— Егей!— крикнув він, не приховуючи роздратування.

— Готово,— відповів дивно знайомий голос…

Враження було настільки несподіваним, що відьмак похитнувся й витягнув руки в пошуках опори. Опори не було.

Сад цвів білим і рожевим, повітря було напоєне ароматом дощу. Небо перетинала багатобарвна веселка, зв'язуючи крони дерев з далеким блакитнуватим ланцюгом гір. Будиночок посередині саду, маленький і скромний, потопав у мальвах. Геральт глянув під ноги й побачив, що стоїть до коліна в тим’яні.

— Ну, йди ж, Геральте,— пролунав голос.— Я в будинку.

Він увійшов у сад. Ліворуч помітив рух, оглянувся. Світловолоса дівчина, зовсім нага, йшла уздовж кущів, несучи кошик, повний яблук. Відьмак урочисто заприсягся самому собі більше нічому не дивуватися.

— Нарешті. Вітаю тебе, відьмаче.

— Стрегоборе!— здивувався Геральт, хоч і вирішив не дивуватися.

Відьмакові зустрічалися в житті розбійники із зовнішністю міських радників, радники, схожі на старців, що вимолювали милостиню, блудниці, що виглядали принцесами, принцеси, що виглядали як тільні корови, і королі з манерами розбійників. Стрегобор же завжди виглядав так, як за всіма канонами і уявленнями повинен виглядати чарівник. Він був високий, худий, згорблений, у нього були буйні кущисті брови й довгий гачкуватий ніс. До того ж він носив чорний, спадаючий до землі балахон із широченними рукавами, а в руці тримав довжелезний ціпок із кришталевою кулькою на кінці. Жоден зі знайомих Геральту чарівників не виглядав так, як Стрегобор. І — що найдивніше — Стрегобор справді був чарівником.

Вони присіли на терасці, оточеній мальвами, вмостившись у плетених вербових кріслах біля столика зі стільницею з білого мармуру. Нага блондинка з кошиком яблук підійшла, посміхнулася й знову подалася в сад, погойдуючи стегнами.

— Теж ілюзія?— запитав Геральт, заглядаючись на принади, що колихалися.

— Теж. Як і все тут. Але, дорогий мій, це ілюзія вищого класу. Квіти пахнуть, яблука можеш покуштувати, бджола може тебе вжалити, а її,— чарівник указав на блондинку,— ти можеш…

— Можливо, пізніше…

— І вірно. Що поробляєш тут, Геральте? Як і раніше трудишся, за гроші винищуючи представників вимираючих видів? Що одержав за кікімору? Напевно — нічого, інакше б не прийшов сюди. Подумати тільки, є люди, що не вірять у Призначення. Хіба що знав про мене. Знав?

— Не знав. Уже якщо я десь не очікував тебе зустріти, то саме тут. Якщо мені пам'ять не