Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

У самій Хозарії досить швидко довкола укріплених зимовищ кочовиків, особливо коли ті опинялися на торгових шляхах, почали виникати поселення міського типу, заселені етнічно строкатим ремісничим та купецьким людом. Зокрема, власне так, із зимовища-фортеці кагана, виросло й столичне місто Ітиль у гирлі Волги, а в нижній течії Дону великим населеним пунктом став Саркел. З другої половини VIII ст. відродилися і зруйновані гунами старі грецькі міста на чорноморському узбережжі – Керч (грецьк. Пантікапей), Самкерц (грецьк. Таматарха, руськ. Тьмуторокань), Фанаґорія. Мешканці каганату були невдовзі втягнуті у міжнародну транзитну торгівлю, оскільки контролювали шляхи, які зі Сходу і Візантії вели на землі балтів, фінів та слов'ян. Водночас у містах інтенсивно розвивалося ремісництво, а в провінціях – землеробсько-скотарське господарство.

За віруваннями населення Хозарії було строкатим: поряд з язичниками в одних і тих самих містах мешкали християни, мусульмани та іудаїсти (в межі каганату переселилося чимало євреїв з Ірану та Візантії, тікаючи від утисків з боку мусульман і християн). Особливо багато євреїв мешкало в столиці краю – Ітилі, і це відіграло чи не вирішальну роль, коли централізаційні процеси підштовхнули до заміни язичництва єдиною для всіх племен вірою: на початку IX ст. нею був оголошений іудаїзм. Однак цей крок виявився фатальним для майбутнього Хозарії. Прийняття іудаїзму каганом та столичною ітильською знаттю протиставляло їх решті аристократії, що мешкала у далеких кочів'ях. Тож невдовзі розпочалася внутрішня війна, в якій провінціали об'єдналися з мусульманами та християнами. Ці усобиці призвели до загального замішання, і в країні один за одним стали спалахувати локальні міжродові конфлікти.[23]

Скориставшись хаосом, у хозарський степ зі сходу увійшли нові кочові племена – мадяри, мішаний союз племен, який виник близько 830 р., охоплюючи народи фіно-угорського і тюркського кореня. Мадяри затрималися в хозарському степу ненадовго – вже близько 850 р. їх примушують відкочувати на захід приаральські степові племена печенігів (тюркськ. беченек), ймовірно – тюркізованих іранців. За даними середини X ст., протяжність кочовищ восьми печенізьких племен охоплювала простір від Дунаю до Дону, а стосовно Києва знаходилась на відстані денного кінного переходу.

Перша згадка про печенігів у руських літописах датується 915 р. Впродовж 915-1036 рр. Русь воювала зі своїми степовими сусідами 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок; у 968, 1017 і 1036 рр. печенізькі орди підходили до самого Києва, а 972 р. хан Куря у засідці біля порогів розбив загін Святослава і, як уже оповідалося, зробив з княжого черепа окуту золотом чашу для пиття (такий вияв торжества над переможеним суперником знали і германські народи).

Воюючи з печенігами, Русь почала поволі набувати навичок опору набігам людей Степу, передовсім – характерній лише для них тактиці ведення війни. Легка кіннота кочовиків, які не вживали ні щитів, ні списів, користуючись переважно луками, тобто зброєю дальнього бою, головну ставку робила на ефект раптовості. Про стрімкість пересування поділеного на невеликі групи степового війська нераз згадують візантійські автори, називаючи його кінноту летючими людьми. Відтак традиційними методами відкритого зустрічного бою рейди стрімкої кінноти печенігів зупинити було неможливо. Тож наприкінці X ст. зароджується нова форма захисту – спорудження високих і довгих деревоземляних стін-укріплень, які тяглися кількома смугами, відділяючи руське порубіжжя від Степу.

У набагато пізніші часи фрагменти таємничих насипів, що оточували Київську землю з боку степу, спричинили появу легенди про Змійові вали. Згідно з нею, ковалі-святі Кузьма і Дем'ян приборкали величезного Змія, який пожирав місцевий люд, і, викувавши плуг та запрягши в нього чудовисько, примусили його проорати межу, за яку він не смів переступати; ґрунт, вивернутий з-під лемеша, нібито й витворив вали, що кількома півкружжями обіймають Київ та прилеглі до нього терени. Насправді ж, досліджуючи численні рештки валів, збережені донині, фахівці датують їх спорудження кінцем X–XII ст., а саму появу пов'язують з потребами захисту порубіжжя від печенігів, а згодом – і від половців. Вали насипалися, як правило, або вздовж річок, або на їх перетині, і оточувалися внутрішніми та зовнішніми ровами, чим витворювалася кількаступенева лінія перешкод, нездоланна для кінноти. Сам же насип являв собою стіну заввишки і завширшки до 3–3,5 м з перекладених навхрест колод або чотиригранних зрубів, засипаних землею.

Втім, взаємини Русі з печенігами не зводилися до самої тільки конфронтації. Наприклад, у 943–944 рр. Ігор Старий використовував печенізький загін під час походу на Візантію, а в самому Києві вже наприкінці X ст. мешкали вихідці з Печенігії. Про це свідчить згаданий у літописі епізод облоги Києва 968 р., коли якийсь київський юнак, аби повідомити дружину, що перебувала за Дніпром, про критичний стан обложених, вийшов з міста і ходив серед печенігів, запитуючи: "Чи ніхто не бачив коня?", – бо він умів по-печенізькому, і вони вважали його [за одного з] своїх. У 1036 р. печеніги зазнали нищівної поразки від Ярослава Мудрого під стінами Києва, після чого частина з них відкочувала за Дунай і звідти – на Балкани, де згодом змішалася з місцевою людністю, а решта, що лишилася на своїх попередніх кочів'ях, через два десятиліття змушена була звернутися за допомогою до Києва, бо в приазовсько-причорноморський степ вступили нові господарі – половці.

* * *

Словом половець у руських джерелах позначали тюркські племена кипчаків, інакше куманів (куман дослівно перекладається як білий, жовтий, звідси руське – половий, половець).[24] Вийшовши у IX ст. з теренів сучасної Киргизії та Казахстану, вони спершу витіснили печенігів з Приаралля, а в першій половині XI ст. розпочали наступ на Причорномор'я. Відступаючи, печеніги та зближені з ними племена торків і берендеїв попросили захисту київського князя. Тож після 1060 р. їх було прийнято на поселення в прикордоннях Київської та Переяславської земель, причому чоловіча частина людності збройно служила київському князю. За цією своєрідною захисною лінією зі "своїх" кочовиків пролягало безмежне Половецьке поле (Дешт-и-Кипчак), розтягнуте від Волги до Дунаю. Ця територія, відома у європейських середньовічних джерелах під назвою Куманії, була розподілена між окремими родами, кожен з яких кочував у визначених межах, облаштовуючи тут постійні укріплені зимовища.

Перший удар половців на Русь припадає на 60-і роки XI ст.: у 1061 р.