Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Гаразд, — киває Леконт, дивлячись на мене так, наче я щось сказав. — Якщо ваша пропозиція буде прийнята, ви одержите точні вказівки. Якщо ж ні, ми з вами ніколи не зналися.

— Розумію. Як я довідаюсь про вашу відповідь?

— Про це не турбуйтесь. Ми знайдемо спосіб зв'язатися з вами. В який вам бік? Бо мені в протилежний.

— Байдуже.

— Гаразд, тоді я піду вниз.

Він кивнув мені й закрокував алеєю вниз, а я стояв і дивився на залізницю, врізану в темні квартали передмістя, хоч з неба знову полилися цівки дощу.

________

— Ви кат! — каже вона, насилу стримуючись, щоб не відважити мені ляпаса.

— Можливо, — відповідаю, — але тут не місце для взаємних визначень. Зайдімо хоча б у цю кав'ярню навпроти.

— Ви кат! — повторює вона. — Не хочу й знати вас.

— Ну, тоді…

Я примирливо знизую плечима й іду далі.

— Чекайте! — гукає вслід мені Ліда, ледве не плачучи від люті. — Відвезіть мене додому! Мені дуже неприємно, але я не маю грошей навіть на таксі.

— Я не можу вас везти до батька у такому вигляді. Давайте зайдемо в кав'ярню.

Розмова відбувається о восьмій годині ранку біля чорного входу «Опери»: втаємничені знають, що цей вхід веде не в кулуари театру, а до підвалу, де проводять ночі повії. Фахівці називають його «Великою кліткою». Саме звідти видали мені на поруки Ліду.

Я пробую взяти під руку непокірливу жінку. Вона грубо вириває руку, але йде зі мною. Перетинаємо захаращену автомобілями вулицю й заходимо в кафе. Я посилаю Ліду у вбиральню, а сам сідаю за стіл біля вітрини й замовляю ситний сніданок: дві великі порції крему й булочки. За кілька хвилин молода жінка повертається вже трохи схожа на людину, вимита, причесана, з підфарбованими губами. Мовчки снідаємо, потім я пригощаю її сигаретою і спокійно кажу:

— А тепер розповідайте, що трапилося.

— І не думаю. Відвезіть мене додому.

— Гаразд, ваша воля. Принаймні я вам щиро кажу, що не розумію, в чому ви мене звинувачуєте.

— Навіть не розумієте? А хто мені призначив побачення на Рю-де-Прованс? Хіба не ви? І хто не прийшов на побачення? Теж не ви?

— Чекайте, чекайте! Давайте з'ясуємо все по порядку: Рю-де-Прованс, якщо не помиляюсь, це вулиця, на якій ви мешкаєте…

— А ви тільки відучора в Парижі і, звичайно, не знаєте, що там зборище повій…

— Зізнаюся: геть забув. Я призначив вам зустріч, бо ви там мешкаєте, та й од ваших тих сходинок у мене спирає дух.

— От-от! І оскільки ви так дбаєте про своє здоров'я, то зволили взагалі не прийти.

— Неправда. Я спізнився всього на кілька хвилин, тому що на розі бульвару Османн і вулиці Лафайєт утворилася пробка й мені довелося чекати…

— Так. А тим часом поліція заштовхала мене в машину разом з усіма тими… Боже, який жах! Я ніколи не сподівалася, що доживу до такої ганьби. Цілу ніч з тими нікчемами, як повія…

Вона знову на порозі істерики.

— Заждіть, — кажу я. — І тут я не винен. Скільки порядних жінок спокійно ходять по Рю-де-Прованс, і нікому не спадає на думку мати їх за повій, бо в них не такий вигляд.

— А в мене, значить, такий вигляд? На моєму обличчі написано, що я повія…

— Про обличчя не відаю. Людина собі його не вибирає. Але, даруйте, ви занадто наквацюєте його. І де ви взяли таку неймовірну спідницю, не кажучи вже про сумочку.

— Ви — кат!

Це трохи нагадує мені рефрени мого колишнього сусіди по в'язниці: «Ти мерзенний зрадник», та я лишаюся незворушний.

— Розумієте, Лідо, не виключено, що я справді кат, але з вашого боку не дуже чемно повторювати мені це після того, як я цілу ніч шукав вас по поліцейських дільницях і пунктах «швидкої допомоги».

— Яка жертва! Краще б ви своєчасно прийшли…

— А ви б краще менше слухали порад Мері Лямур…

— Мері Лямур тут непричетна. Я хотіла б спитати вас, як би одяглися ви на ту марницю, що мій батько мало не з кров'ю одірвав від серця… Божечку, оце так Париж і паризьке життя…

— Тільки не плачте, — кажу я. — Побережіть свої істерії до критичного віку.

Але вже запізно. Ліда глухо схлипує, затуляє обличчя руками і гірко плаче під байдужими поглядами перехожих, що густо сунуть повз вітрину кафе.

________

Ми сидимо з Тоні в кав'ярні болгарина й п'ємо свій обідній аперитив — мартіні з лимоном. Тоні п'є вже четверту порцію, не рахуючи того, що він вихилив до мого приходу: є дні, коли він готується до обіднього аперитиву з самого ранку. Ворон і Вуж, як простолюд, за сусіднім столиком п'ють вино. Після екзекуції ці двоє постійно крутяться біля мене, доки я в районі Центру. В інших місцях за мною назирці ходять інші емігранти, більшість яких я вже знаю в обличчя. Іноді я покірливо дозволяю їм слідкувати за собою, а подеколи заради різноманітності влаштовую своїм янголам-хранителям дрібні каверзи. Мої витівки різні, залежно від того, чи я пішки, чи на «ягуарі», але в обох випадках ефект однаковий: переслідувачі, витріщивши очі, гасають, як мавпи, несподівано й безповоротно, загубивши мене у міській веремії. Отже, хоч і з запізненням, а мені згодились уроки, одержані у віллі поблизу Фонтенбло. Всі ці витівки на перший погляд дитячі розваги, оскільки мені вже нічого критися. Але вони підтримують мій престиж, даючи підставу людям з Центру вважати, що я й досі працюю на французів. Саме в цьому й виявляється фальш мого становища: я вдаю, ніби розвиваю конспіративну діяльність, аби замаскувати своє неробство.

— Он іде Мері Лямур і підморгує тобі, — кажу я Тоні, помітивши імпозантну постать за вітриною кав'ярні.

— Не мели дурниць, — відмахується Тоні. — Мері Лямур не цікавлять такі, як ми з тобою.

— Чому? Невже ми такі потвори?

— Начхати їй на твою вроду. Їй потрібне зовсім інше.

— А знаєш, не така вже вона й погана… Хоч належить до важкої категорії.

Тоні, на диво, утримується від коментарів.

— Ти часом не шукав у ній своє щастя? — наполягаю я.

— Хіба я з глузду з'їхав? Мені, друже, ще не набридло життя.

Відколи розмова точиться довкола Мері, Тоні, хоч як він уже набрався, притишив голос і час від часу зиркає на стіл, де сидять Ворон і Вуж.

— Що ти цим хочеш сказати? — ніби не розумію я.

— А те, що коли ти спробуєш перевірити своє щастя на Мері і Димов спіймає тебе, — тобі не