Читати книгу - "Дженні"

— Молодець, Пітере!

Але чомусь Пітер відчував, що вони, чи навіть особисто він, зовсім не молодці.

— Скажи, сміхота, — реготала Дженні. — Я ніколи не забуду виразу його обличчя. Він мав пришелепкуватий вигляд, коли ми втекли. Тобі сподобалося?

— Ні, — сказав Пітер. — Не сподобалося.

Вони сиділи на балці на березі Темзи біля Лондонських доків на Воппінґ Волл, спостерігаючи за трьома тупоносими буксирами, що сунули, тягнучи за собою довгий сіро-білий танкер «Ессо» до причалу навпроти пірсу. Пітер здивовано зрозумів, що хвіст, який до цієї миті він повністю контролював, хоч раніше ніколи не мав нічого подібного і до нього довелося трохи звикати, тіпався туди-сюди, смикався й вигинався, немов щось живе й зовсім від нього незалежне.

Дженні помітила це тієї ж миті, що й Пітер. Напевне, вона була трохи шокована тим різким тоном, яким він відповів на її запитання, бо сказала:

— О любий Пітере, твій хвіст! Боюся, ти на мене сердитий. Я зробила щось не так?

— Ні, — відповів Пітер. — Принаймні я не думаю, що ти хотіла цього. Вибач за мій хвіст, але з ним щось відбувається всупереч моїй волі. Просто я почуваюся таким покидьком.

— Але чому, Пітере? Зрештою…

— Зрештою, — повторив Пітер, — він віддав нам половину свого обіду, хоч, напевно, сам був голодний. І він не виглядав дурним чи кумедним, коли ми втікали, він виглядав розчарованим, самотнім і нещасним.

— Але, Пітере, — заперечила Дженні, — невже ти не розумієш, що він хотів чогось від нас. Саме тому він дав нам молоко та печінку. Він намагався підкупити нас, щоб ми залишилися жити з ним у тій брудній, задушливій маленькій халупі. Ти ж не даси себе підкупити, правда? — виснувала вона, з тим, що нагадувало майже лицемірство.

— Це був не підкуп, — обурено промовив Пітер. — Він пригостив нас, бо ми йому подобалися. Хіба ти не чула, як він говорив з нами? Це було підло з нашого боку тікати, щойно відчинилися двері.

Дивний блиск з’явився в очах Дженні Болдрін, її вуха затріпотіли, а хвіст почав зловісно смикатися.

— А я думаю, це з його боку підло зачиняти за нами двері. Це мало показати тобі його наміри, якщо не більше.

Пітер уперто наполягав:

— Можливо, він зачинив двері, бо турбувався через свої квіти. Він не міг виявитися злим і заподіяти нам якусь шкоду, бо ж вирощує стільки квітів.

Дженні загрозливо загарчала.

— Усі люди лихі, і я не хочу мати з ними нічого спільного. Я вже казала це тобі, коли ми щойно зустрілися. Я пояснила, чому так вважаю. І я досі не змінила своєї думки.

— Тоді чому ти продовжуєш спілкуватися зі мною? — запитав Пітер. — Я людина і…

— Ти не людина! — закричала Дженні. — Ти звичайний білий кіт і навіть не надто хороший, бо після всього, що я зробила для… О Господи, Пітере, ти розумієш, що це наша перша сварка? Через людину! Ти розумієш, що відбувається, коли вони з’являються у твоєму житті?

Пітер усвідомлював, що він посварився з Дженні, і йому було соромно, бо вона виявилася такою доброю і дбала про нього, слабкого й пораненого, тож він сказав:

— Люба Дженні Болдрін, вибач. Я не хотів з тобою сваритися. Ти була такою доброю й лагідною зі мною. І якщо тебе засмучують згадки чи розмови про людей або про містера Ґрімза, ми більше не будемо цього робити.

Погляд Дженні пом’якшився. Її хвіст угамувався, і вона сказала:

— Пітере, ти дуже милий, вибач, що я тріпотіла на тебе вухами.

Вона відвернулася й почала енергійно митися, а за мить Пітер відчув потребу зробити те саме.

Після того, як вони розслабились після спільного вияву емоцій, Пітер помітив, що Дженні дивиться на нього з допитливим виразом на її ніжній білій мордочці, зовсім як, ну, якби він був хлопчиком, а не котом, і дивився б на кота, що проковтнув мишу. Здається, їй на думку спала якась захоплива й приємна ідея.

— Пітере, — розпочала вона, коли великий паром із тьмяно-зеленою трубою поплив річкою з гортанним гудком. — Ти страшенно розумний. А ти вмієш читати так само, як розумієш усе, що говорять люди?

— Звісно, вмію, — відповів Пітер. — Я вже два роки ходжу до школи. Можу прочитати майже все. Маю на увазі, якщо слова не занадто довгі й незрозумілі.

— О, Пітере, покажи! Прочитай щось. Що написано, наприклад, на отому човні.

Один маленький човен якраз тягнув буксир.

— «Мауд Ф. О’Рейлі, Компанія з буксирування Темзою, Лаймгауз», — не забарившись, прочитав Пітер.

— А на тому човні, який тягнуть?

— «Ессо Квін, Нафтова компанія „Байонн“, Н., Дж.».

— А на тому на річці, який щойно пройшов повз нас?..

— «Ріндам, Амстердам». Але я не знаю, що це означає…

Дженні голосно зітхнула і прихильно глянула на Пітера:

— О, — сказала вона, — ти ж не міг усе це просто вигадати, правда?

— Звичайно, ні, — дещо здивовано відповів Пітер. — Ти попросила мене прочитати, і я прочитав. Якщо не віриш…

— О, я вірю, мій Пітере, я вірю… — захоплено промовила Дженні. — Просто я майже не сміла повірити. О, мені так пощастило. Ти не розумієш, що це означає?

Пітер спробував дотумкати, але з розгубленого виразу його морди Дженні зрозуміла, що йому це не вдалося, тож вона пояснила йому: