Читати книгу - "Кохати або помститися"

— Коли все скінчиться, коли щось стане відомо, подзвони мені.

— Добре.

Ігор хотів вже закінчити розмову, але згадав про квартиру й знов схвильованим голосом продовжив її:

— А як там квартира?

— Я розкидав там все, наче це був наліт. А лікарям сказав, що вона наш працівник з благодійного фонду. Напевне й поліції скажу теж саме, що приїхала до столиці відкривати філію, щось таке. Зняла квартиру, а її пограбували та ще й зґвалтували. Я з ними ще не розмовляв.

— Й без адвокатів цього не роби. А так, історія начебто правдива. Добре, що вона в нашому фонді зареєстрована. Будь ласка, будь обережним! Та придивись там за Таїсією.

— Пригляну.

Поговорили. Коли він вийшов на вулицю, щоб запалити, (йому дуже хотілося палити, хоча він вже кинув) то телефон знову задзвонив. Це знов був Ігор. Він запитав:

— Тасю ще не привозили?

— Та ні. Рано.

— Тоді їдь миттю на квартиру, та дістань із спальні, там у шафі була прихована відеокамера. Миттю, будь ласка, миттю!

— Яка ще камера?

— Вона у шафі за великим дзеркалом. Дістань її, поки поліція не поїхала туди. Давай, не питай, а їдь!

Ігор знову кричав на нього по телефону. «От не встиг навіть запалити!» — голосно проказав чоловік й від злості плюнув на землю. Він швидкими кроками підійшов до машини та сів за кермо. Поїхав. Дорогою він міркував про те, що почув. «Навіщо там камера?» — запитував він, й, раптом, здогадався, що це ж і його знімали на цю камеру. Що десь у Ігоря є й на нього таке відео. «Отакий в мене друг! Дякую тобі, мій друже!» — промовляв він до себе та злився все сильніше.

По приїзді, він влетів у під'їзд, також дуже швидко пробіг по сходах. Відчинив двері. Знов подивився на безлад, що сам вчинив. Зайшов до спальні та поліз у шафу за дзеркалом. Так, дійсно, там була схована дуже маленька відеокамера. «Отакої!» — промовив Олександр, беручи її до рук. Узявши, він побачив, що камера включена. Він з подивом на неї поглянув, та сховав її у пакет, який знайшов поруч на підлозі. Зачинив двері, збіг у низ, сів у машину й поїхав назад у лікарню. По дорозі в машині, він встиг зв'язатися зі своїм адвокатом. Й недаремно. Бо в лікарні вже чекала поліція. Вона чекала, коли Таїсія прийде до тями, але не гаючи часу, підійшли й до нього.

Тасі склали руку й вона тепер нагадувала руку робота, бо була в спеціальному приладі. Дихати досі було важко, але вона відчула, що на ній надіта туга пов'язка з бинту. Голова паморочилась, навкруги все пливло, наче ліжко обертали по колу. «Що зі мною?» Чому мене наче качає? Де я?» — промайнуло в її голові. Й вона щось промичала, наче кликала до себе. Спробувала озирнутись навкруги. Вона була сама, але не в своїй кімнаті. Поворушила рукою — дивна якась рука в мене, спробувала підняти її та дуже здивувалась — рука лежала на грудях та ще й на спеціальній підставці з пластику. «А це що таке? Що з моєю рукою?» — подумала Тася. «Хто-небудь?» — спробувала вона покликати людей. В палату до неї зайшла медична сестра. «Ви вже прокинулися? Це дуже добре. Як себе почуваєте?» — запитала вона. «Все пливе. Чому? Де я?» — запитала Тася. «Де? У лікарні. Вас дуже побили, а зараз ви після наркозу, тому все й пливе», — відповіли їй. «Мене побили?» — здивувалася Тася. «Цього я не знаю. Але привезли вас саме таку — всю у синцях та подряпинах», — відповіла медсестра. «Жах!» — промовила на це Таїсія. «А як вас звати, і звідки ви, пам'ятаєте?» — знов запитала медична сестра, щоб зрозуміти, чи не втратила хвора ще пам'ять. «Пам'ятаю. Я — Таїсія Панасюк, живу у місті Лебедин, приїхала у Київ в пошуках роботи», — розповила Тася, немов її запитували у відділі кадрів. Говорити було важко, її рот, наче неслухняне дитя, видавав ледь зрозумілі слова. Медсестра напружилася, й Таїсія побачила, що та намагається її зрозуміти. «Дуже добре!» — відповіла медсестра й промовила: «А про місто Дніпро ви пам'ятаєте? Нам розповіли, що ви працівник недержавного благодійного фонду «Наша турбота», що в Дніпрі?». «Так я там працюю» — відповіла Тася та додала: «Вже збиралася туди повертатися». Й раптом зойкнула: «Ой, я ж тут через Олександра. Де він?». «Це ваш начальник?» — промовила медсестра. Тася хотіла розказати, що не тільки, а потім схаменулась й тільки сказала: «Так». Медична сестра вийшла, а потім зайшли ще два лікарі й почали Тасю розпитувати з початку: «Як ви себе почуваєте? Ви пам'ятаєте хто ви?». Тася промовила, що пам'ятає, хто вона така та запитала вже в лікарів: «А що зі мною сталося? Що з моєю рукою? Чому вона в мене на грудях. Навіщо мене так сильно забинтували?». «У вас неприємні діагнози, але все буде добре», — спочатку запевнили її лікарі. «У вас струс мозку середньої важкості, переломи двох ребер й осколковий перелом променевої та ліктьової кісток. Кістки на руці ми вам склали. Щоб вони правильно зрослися тепер ваша рука має бути тільки в такому положенні. Ще є забої внутрішніх органів. Приємно, що кровотечі не було, що нічого не відбито», — якось оптимістично розповіли Тасі її діагноз. На додаток сказали: «А ще поломаний ніс. У вас перелам носової кістки та викривлена перегородка, але це не потребує ніякої корекції і це дуже добре!». «Нічого собі!» — відповіла Таїсія та здивовано поглянула на лікарів, наче всі ті діагнози наробили їй вони. Лікарі повиходили, й до палати знов зайшла медична сестра, та сама. «У вас є якісь родичі?» — запитала вона Тасю. «У Лебедині залишився брат. А тут не має», — промовила Тася. «Це далеко!» — сумно відповіла медсестра. «До речі з вами хочуть поспілкуватися поліція та ще чоловік, який каже, що він ваш начальник», — промовила медична сестра. «Де він?» — запитала в неї Тася. «Зараз зайде. Спілкуйтеся, але швидко!» — дозволила медична сестра. До неї зайшов Олександр. Він радів, що перший потрапив до палати, випередив поліцію. З нею він вже поспілкувався.