Читати книгу - "Чаша Амріти"

Ніна відкинула за плечі буйний жмут жовтих кіс, глянула синіми очима на чоловіка, притулилася до нього пишними грудьми.

— Треба, щоб вечір вийшов класно, — сказала вона. — Це дуже важливо, Михасику. Дисертація гостра, треба під неї добрий фундамент…

Сагайдак, затягуючи вузол галстука, знизав плечима.

— Іменини й дисертація. Не бачу зв’язку. Я ж не викладатиму за столом суть дисертації?

— Дурнику, — проспівала Ніна. — Опоненти, керівник, друзі — всі зберуться сьогодні. Про дисертацію — ні слова. Зате лагідність господарів, шарм, ввічливість, тонкі вина, невимушена бесіда… О Михасику, всі люблять приємне життя…

— Гаразд, гаразд! Ти в мене знаєш, як треба. Давай снідати, я побіжу. Як там Андрійко — встає?

— Встає, встає! Він двійку вчора вхопив…

— За що?

— Хай сам скаже. Якусь дурницю впоров. Вчительці не сподобалось. Слухай, котику, восени візьмеш додаткових лекцій в університеті…

— Навіщо? — здивувався Михайло. — Хіба нам не досить? Триста за основну роботу, триста за лекції. Та твоя зарплатня…

— Голубчику, — погладила дружина Михайлову щоку, — треба розширювати масштаби. Ти скоро доктор, а живемо, як жебраки. Дачі нема, машини нема…

— Дачу ми щоліта наймаємо.

— Не те. Несолідно. Та й квартиру слід поміняти. Нам необхідно мінімум чотири кімнати. А то три. Та які три? Комірки…

— Люди ще в підвалах живуть.

— Кожному своє. Невже ти й мене хочеш загнати в підвал?

— Ну, досить, досить, — махнув рукою Михайло. — Візьму додаткові лекції. До того ще й книгу закінчу. Думаю, що купимо дачу…

— Лапочка моя, — замуркотіла дружина, очі в неї округлилися від зворушення. — Все буде в ажурі, лише слухайся мене.

— Слухатимусь, тільки дай мені снідати…

— Ходімо, ходімо. Вже гріється. Ось тут, на столі, — пиріжечки, грибочки мариновані. Зараз подам котлетки, картопельку. Винця налити?

— Дай півшклянки…

— «Мускат». Кримський. Непогане вино.

— М-м… Нічого… Можна пити.

— І мені дайте хильнути, — озвався, виглядаючи з сусідньої кімнати, Андрійко.

Батько глянув на його вихрясту голову, лукаві карі очі, посварився пальцем.

— Я тебе хильну. За що двійку спіймав, признавайся?

— Та…

— Що «та»?

— Вона питала мене… Ну?

— На скільки піднявся рівень електрифікації тепер порівняно з тисяча дев’ятсот тринадцятим роком…

— А ти що — не знав?

— Знав. Тільки я запитав — а чому порівнюємо з тринадцятим, а не, скажімо, з кам’яним віком? Різниця буде ще значніша!..

Батько пирхнув од сміху, затулившись салфеткою.

— Боже мій! — скрикнула мати нажахано. — Це ж хуліганство! Як так можна? І це мій син? Що скажуть наші працівники, дізнавшись, що сип парторга інституту висловлює такі думки?..

— Послухай, парторг, — весело озвався Михайло, жуючи ароматну котлету, — а наш Андрійко дотепний. Дотепний, сучий син!

— Дякую за комплімент, — вклонилася Ніна. — Але ж, Миха-сику, в нього вінегрет в голові? Недисципліноване мислення! Вчителька подумає, що ми вдома таке говоримо…

— А що я таке сказав? — ображено надув губи Андрійко, збираючи книги в портфель. — Я тільки запитав…

— Дивлячись, як запитав? — сердито крикнула мати. — В сьомому класі — і такі анархісти! Що з вас далі буде?

— Ай справді — він дотепно сказав! — посміювався батько. — Знаєш, Нінулько, сучасну молодь голими руками не візьмеш. Вони вимагатимуть пояснень. Догми їм не до смаку!

— Це ж і страшно! — обурилася мати. — Сідай, лобуре, за стіл та їж. А то запізнишся!..

— Ніночко, я поспішаю, — сказав Михайло, встаючи з-за столу. — Дякую. Дай мені на таксі пару карбованців!..

— Автобусом доїдеш, — сказала строго Ніна. — На карбованця. Свою купимо — тоді, будь ласка…

— Мамо, й мені дай п’ятдесят копійок, — попросив Андрійко, хапаючи з сковороди гарячий млинець.

— Навіщо тобі?

— На кіно. Ви — на іменини, а я в кіно.

— Візьми. Ось ще двадцять копійок на морозиво…

Михайло цмокнув дружину в щоку, взяв на руку пильник, заглянув ще раз у дзеркало, яке стояло в коридорі, пригладив волосся. Ніна проводжала його до дверей, оббирала ледь помітні ниточки та пушинки на спині піджака.

— Так не забудь же — ресторан «Москва», зал на другому поверсі.

— Не забуду, Ніночко. З роботи — одразу ж туди.

— Відпускних не витрачай, всі мені…

— Ніночко, я хотів щось там старим одіслати. Та й поїхати днів на п’ять перед дачним сезоном. А може, разом поїдемо, га?

— Я не проти, — смачно жуючи тістечко, озвався Андрійко. — В селі славно. А дід — розумаха. І з хлопцями можна м’яча поганяти!

— Ну-ну! — Обличчя в матері похолоднішало, стало зневажливим. — Звідки у вас такі плебейські смаки? Їхати в ту помийницю…

— Ну що ти кажеш, Ніночко, — розсердився Михайло, — ну як тобі не соромно? Плебейські смаки! А я звідки? Не з села? А хліб ми їмо кожного дня не з села?

— Михасику, це демагогія, — затулила йому рот долонею жінка. — Поспішай на роботу!

— Та ні, ти зажди, — гарячкував він. — Там простір, повітря, хороші люди… І грошей зекономимо.

— І не думай. Поїдемо в Гагру. Море, екзотика. Ну як ти можеш проміняти море на якесь там село? А грошей не дам. Старі прекрасно обійдуться без твоїх подачок. Це їх ображає. Вони ще здорові, працюють, город мають. Проживуть. Вони ще й нам картоплю привозять…

— Ну, як знаєш, — зітхнув Михайло. — До зустрічі…

Він вийшов на сходи. Спускався вниз. Ніна кричала згори:

— То не забудь же — о шостій.

— Гаразд, гаразд, — невдоволено буркнув він. — Не маленький…

На вулиці поганий настрій Михайла розвіявся. Весна котила понад містом, поміж кам’яними будівлями, в очах перехожих, у голосах жвавих дівчат хвилю