Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Не знаю, чи довго ми спали; може й довго, оскільки я почувався цілком відпочилим.

Прокинувся я раніше од усіх. Мої супутники мирно спочивали, розлігшись у кутку.

Голова у мене була свіжа, думки ясні. Підвівшись зі свого досить твердого ложа, я знову став уважно досліджувати наш каземат.

Ніяких метаморфоз отут не відбулося. Темниця залишалася темницею, а бранці бранцями! Тільки прибрані були прибори зі столу. Ніщо не свідчило про швидку зміну нашого становища; і в тривозі я запитував себе: невже ми приречені, бозна який час жити в цій клітці?

Невеселе майбуття вимальовувалося ще в більш похмурих барвах, бо мені раптом забракло повітря. Я відчув якесь стиснення у грудях, хоча вчорашні кошмари більше не повторювалися. Дихання ставало усе більш утрудненим. Від задухи я буквально задихався. Хоча наша камера була досить простора, ми, очевидно, поглинули велику частину кисню, що утримується в повітрі. Відомо, що людина витрачає за годину таку кількість кисню, яка міститься в ста літрах повітря. Тому повітря, насичене майже такою ж кількістю видихуваного вуглекислого газу, стає непридатним для дихання.

Коротше кажучи, необхідно було освіжити атмосферу в нашій камері і, само собою, у всьому підводному кораблі.

Але тут у мене виникло запитання. Що робить у такому випадку командир підводного судна? Чи не одержує він кисень хімічним способом: шляхом прожарювання бертолетової солі з одночасним поглинанням вуглекислого газу повітря хлористим калієм? Адже запаси хімічних речовин вичерпуються, їх доводиться поновлювати і, отже, підтримувати стосунки з Землею? Можливо, він задовольняється стисненим повітрям, що нагнітається в спеціальні резервуари, котре витрачається в міру потреби? Усе може бути! Чи не діє він простішим, економічнішим, а отже, і більш доступним способом? Чи не піднімається він на поверхню океану подібно до кита, щоб подихати свіжим повітрям?

Але яким би способом він не діяв, по-моєму, настав час застосувати його без зволікань!

Я намагався дихати частіше, вбираючи в себе рештки кисню, що ще збереглися в задушливому приміщенні. І раптом на мене війнуло морем: струмінь чистого, насиченого морськими пахощами повітря ввірвався в наш каземат! Життєдайного, напоєного йодистими випарами, морського повітря! Широко розкривши рота, я вдихнув із жадібністю його чудодійний струмінь! І буквально в ту ж хвилину відчув легкий поштовх і потім нерізку бортову хитавицю, утім досить відчутну. Судно, це сталеве чудовисько, спливало на поверхню вод подихати, як діє кит, свіжим повітрям! Отже, спосіб вентилювання судна був установлений.

Надихавшись повними грудьми, я став шукати вентиляційний отвір, так би мовити, «повітропровід», крізь який надходив живлющий струмінь. Я незабаром знайшов його. Над дверима була віддушина, через яку уривався струмінь чистого повітря, що освіжав камеру.

Як тільки пахнуло свіжістю, прокинулися Нед і Консель.

Точно по команді, протерши очі, потягнувшись, вони обоє підхопилися на ноги.

— Як спочивалося пану професору? — поштиво запитав Консель.

— Чудово, мій друже, — відповів я. — А вам, містере Нед Ленд?

— Спав мертвим сном, пане професоре. Якщо не помиляюся, повіяло морським вітерцем?

Моряк не міг помилитися, і я розповів гарпунеру про те, що відбулося, поки вони спали.

— Он воно що! — сказав він. — Тепер зрозуміло, що це був за свист, який ми чули, коли мнимий нарвал шастав коло «Авраама Лінкольна»!

— Цілком правильно, містере Ленд! До нас доносився його свистячий подих.

— А скажіть-но, пане Аронаксе, котра зараз година? Я ніяк не можу збагнути, чи не обідня?

— Обідня, мій шановний гарпунере? Ви, мабуть, хочете сказати, що час снідати? Ми напевно проспали весь учорашній день до самого нинішнього ранку!

— Виходить, що ми проспали цілу добу! — здивувався Консель.

— Так мені здається, — відповів я.

— Не стану сперечатися з вами, пане професоре, — сказав Нед Ленд. — Як на мене, то все одно — обід чи снідання! Аби стюард напоумився подати нам і те й інше!

— І те й інше! — повторив Консель.

— Правильно! — підтримав його канадець. — Ми маємо право і на те і на інше! А щодо мене, то я віддам належне і сніданку й обідові.

— Ну, що ж, Неде, доведеться запастися терпінням, — сказав я. — Наші невідомі хазяї, мабуть, не мають наміру морити нас голодом. Інакше їм не було б сенсу годувати нас учора обідом.

— А що коли вони здумали відгодовувати нас на забій? — сказав Нед.

— Навряд чи! — відповів я. — Не в