Читати книгу - "Школярка з предмістя"

Я дивилася на все це дійство і стримувала сльози. Не від розчулення «проникливою» промовою деріка, в якій він черговий раз згадав про злети і падіння та про широкий життєвий шлях, на який ми ступили просто зі шкільного порогу. Ні! Мені було гірко на душі, що доведеться жити далеко від подруги з низьким айкю, не бачитися із своїм колишнім хлопцем, не чути претензій кєри…

І всі мої образи стали космічним пилом на тлі всесвіту. Він же такий величезний! У ньому є місце для щасливих і не дуже, для хитрих і щиросердних, для мудрих і, як каже бабуся, недалеких… От я, наприклад, належу до пестунчиків долі. Чого мені бракує? Маю бабусю, вустами якої промовляють кілька педагогічних поколінь… Маю таку молоду і таку гарненьку маму — сама нею милуюся і не розумію, чого вона не впала в око якомусь нашому олігархові, щоб нам не довелося перелітати кілька кордонів до того блондинистого данця. І, зрештою, я таки татова донька, а тато обіцяв мене не зрікатися. Бо колись давно сказав дивовижне слово «лю…»

У бабусі існує теорія, що людина протягом свого життя має відчути на власній шкурі і багатство, і бідність. Хоча ми й не дуже заможні в порівнянні із іншими, але нам нічого не бракує. Менше вкусиш — швидше проковтнеш, повчала мене бабуся. Але мама розповідала, що в шкільні роки та ще й на першому курсі їм доводилося вигадувати так, щоб ніхто не помітив, наскільки вони важко живуть. Тоді наша хата мало не завалилася після буревію, відшкодувань державних було як кіт наплакав, всі заробітки дідуся й бабусі пішли на капітальний ремонт, та ще й позичили в далекої рідні. Позичаєш чужі гроші — віддаєш свої… Одне слово, років зо три мамі нічого не купували з одягу, окрім пальта, бабуся діставала десь дешевої вовни і вигадувала їй камізельки, спіднички, светрики й. сукні. «Ще трохи — і навіть білизна була б в’язана, — жартувала мама, — зате всі навколо заздрили моєму гардеробові». Потім настали часи відносного добробуту, потім накрила нас «криза неплатежів», як мудро пояснювали з телеекрану, яка й розвалила нашу родину. Якби тоді тато не запанікував, — усе було б інакше. І моя мила мама, така тендітна з виду, ну просто тобі юна дівчина! — не змінила б різко своє життя.

Ми з бабусею ходили навідати татову донечку. Мою молодшу сестричку… Смішне немовлятко мало вже місяць, поводило своїми очицями на всі боки і посміхалося. «Це вона до нас сміється?» — спиталася я бабусі. «Ні. Вона ще не тямить… То така гримаска…» Татова дружина дозволила мені потримати її на руках. Я спочатку боялася, а потім звикла і кілька хвилин мовчки носила дитя по кімнаті. Потім дівчинку взяла бабуся. О, вона майстер приказувати! Чого я тільки не почула: що й виросте вона великою, гарною, мудрою, і буде чудово співати, і її маленькі пальчики навчаться різної роботи — пекти, варити, шити, білити… «Бабусю, — зупинила я її, - що ти пророкуєш їй долю домогосподарки! Доки вона виросте, вдома все механізують!»

Тато прийшов, коли ми вже стояли біля хвіртки. Він мав гарний настрій, тримав у руках торбинку, звідки визирали курячі стегенця, а з кишені піджака виткнувся маленький букетик крокусів. Я його помітила і промовисто поглянула татові у вічі. Дивно, він не зніяковів і не зашарівся, а дістав його і подав дружині: «Це тобі…» Тато відпровадив нас до маршрутки. Він змінився, і це помітила й бабуся: «Гарно виглядаєш! Навіть помолодшав!» — сказала вона йому і по-материнськи поплескала по щоці. «Ви таке скажете… Помолодшав… Треба молодшати, бо діти малі… Не всі!» — озирнувся він на мене і підморгнув.

«Нехай татові пощастить!» — промовила я подумки.

Вдома цілий вечір мені хотілося наодинці порозмовляти з мамою, але вони з бабусею затіяли ревізію в шафах, витягаючи з них одяг. Мама любила цю справу: вона без жалю відкидала в кут спідниці, блузони, сукні, щоб вранці охайною купкою покласти їх біля смітника на початку вулиці. Хто потребує — той забере. Бабуся охкала, що там є нормальні речі. «Та ти ж їх не носитимеш! — заперечувала мама. — То пожива для молі!» Отак вони години зо три бабралися в шматах, і я не дочекалася на маму — заснула.

Мені снилися маленькі дівчатка в рожевих шубках і каптуриках, шикарний дім з округлими кущиками дрібних квітів і чорний лабрадор, як у американського президента. Уже хотілося все те побачити на власні очі.

Іспити я складала без несподіванок. Вчителі миролюбно закривали очі на наші списування і милостиво дозволяли виходити в туалет, де ми швидко обмінювалися шпаргалками. Усні іспити взагалі не проблема, бо язик у мене добре підвішений, і дерік прослухав мій монолог про Івана Мазепу, не вловивши в ньому жодної дати (з числами я не товаришувала!). Я б ще й заспівала йому «Ой, горе тій чайці…», але то вже було б занадто.

Після кожного іспиту ми дружно їхали в місто або в парк культури і гуляли до сутінків. Всі були такі милі і ввічливі в стосунках, клялися мало не на крові, що кожного червня будемо зустрічатися, і розуміли марноту тих обіцянок. І від того ставало сумно.

Мій колишній хлопець остаточно зациклився на психології, академії і Флориді, тому першим відколювався від гурту і гнав додому вчитися. Він шарив по інтернету в пошуках розмаїтих анкет і грантів, щоб переконатися в правильності своїх дій. Скрізь наштовхувався на віковий та освітній ценз, і мріяв швидше дотягти до третього курсу. Тоді його мрії здійсняться!

Моя подруга мало вірить в свій успіх