Читати книгу - "Кримінальне право України. Загальна частина."

Аналіз ч. 1 ст. 11 КК України свідчить, що в ній чітко закріплено три ознаки злочину: передбаченість його в законі про кримінальну відповідальність, суспільна небезпечність діяння і винність. Перша — передбаченість діяння КК України — формальна, що відбиває юридичну, нормативну його природу, тобто його протиправність. Інші дві ознаки — суспільна небезпечність і винність — є матеріальними, такими, що розкривають соціально-психологічну природу злочину.

Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1 КК України, яка визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК України одночасно означає й обов’язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 КК України вказує, що для здійснення завдання правового забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань КК України визначає, «які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили». У цій нормі чітко відбивається нерозривний зв’язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов’язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності. З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття «злочин»: злочином визнається суспільно небезпечне, винне, протиправне і кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це об’єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння зумовлені об’єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв’язком із тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві. У ч. 1 ст. 11 КК України суспільну небезпечність як обов’язкову ознаку злочину тільки названо, зміст її закон не розкриває. Однак порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних тощо) свідчить, що суспільна небезпечність їх не є рівнозначною суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення значно більша. Не тотожні за своєю небезпекою і різні злочини. Достатньо порівняти вбивство і крадіжку.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує певне суспільно небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого конкретного злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня є об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочину: об’єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб здійснення злочину, форма вини, мотив і мета тощо. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об’єктивну, реальну небезпечність злочину — його тяжкість.

Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона: по-перше, є основним об’єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє класифікувати злочини за ступенем тяжкості (ст. 12 КК України); по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією із загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України).

Другою обов’язковою ознакою злочину, що відображає його внутрішній психологічний зміст, є винність. У цій ознаці втілено найважливіший принцип кримінального права — принцип суб’єктивного інкримінування, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України. Частина 2 ст. 2 КК України закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об’єктивне інкримінування, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 КК України є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об’єктивного і суб’єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрито поза зв’язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначено поза зв’язком із характером діяння: об’єктом, на який особа посягає, способом, наслідками й іншими його об’єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості та є важливим критерієм визнання його злочином.

Обов’язковою ознакою злочину є також його протиправність. Як формальна ознака злочину вона означає передбаченість його в кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов’язана із суспільною небезпечністю: вона є суб’єктивним вираженням об’єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальна протиправність — юридична, правова оцінка суспільної небезпечності, закріплена в законі. Саме суспільна небезпечність, її ступінь визначає об’єктивні межі протиправності. За цими межами питання про криміналізацію діяння виникати не може. Виділення законом кримінальної протиправності як обов’язкової ознаки злочину — це конкретне вираження принципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності та покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільно небезпечне діяння, яке передбачено законом як злочин.

Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів, тому якщо навіть діяння становить небезпечність для суспільства, але не передбачено законом про кримінальну відповідальність, воно не може розглядатися як злочин. Звідси випливає найважливіше положення про неможливість застосування кримінального закону за аналогією до такого діяння, що безпосередньо в ньому не передбачено. Частина 4 ст. 3 КК України прямо вказує, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Слід зазначити, що кримінальне законодавство України 1922 і 1927 років допускало аналогію закону, яка означала, що у разі відсутності в Кримінальному кодексі вказівок на окремі види злочинів, покарання застосовується за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі за важливістю і характером злочини, з урахуванням правил Загальної частини. Введення в ці роки аналогії мало усунути прогалини в кримінальному законі, що пояснювалося неможливістю передбачити в тих умовах у КК вичерпний перелік злочинів.

Хоча аналогія в перших КК і обмежувалася певною мірою обов’язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і передбаченого