Читати книгу - ""Лахтак""

— Ну, — взяв руку Попова в свої руки кочегар Згода?

— Е, була не була. А коли? Зараз, — відповів Аксенюк. — Ми вже дещо заготували.

І справді, на камбузі лежало кілька ящиків з харчами, великі бляшанки з маслом, чотири рушниці, з них дві суднові, одна — загиблого капітана і одна — Запари-на. Тут же — ящики з патронами, порохом та шротом.

На приспущених талях звисала над бортом найкраща шлюпка, в якій сьогодні їздили на берег. Залишилось перенести всі ті речі з камбуза в шлюпку, спустити її на воду і, тихенько відпливши, заховатися за одним з айсбергів, а тоді, пересидівши якусь годину, сміливо рушати до берега. Треба тільки працювати тихо й обережно, щоб не збудити кого з команди або не сполохати вартового матроса, який щогодини бігав на корму дивитись на циферблат лага — чи багато пройшов за годину пароплав.

Три постаті, одна по одній, входили й виходили з камбуза, тягаючи в шлюпку ящики. Три злодії грабували пароплав, і ніхто не чув, не бачив. Та чи й могло спасти кому на думку, щоб під 78° північної широти, серед пустинного льодового моря, вночі могли обікрасти пароплав? окрадаючись, наче пацюки в трюмі, коли туди спускаються люди, рухались три постаті по палубі. Нарешті, позносивши все потрібне, ще раз перевірили, чи всі сплять. Так, сплять усі, крім механіка і кочегара в машині та Лейте і Соломіна — на капітанському містку. Матрос щойно вернувся з корми, де дивився на лаг, і відзначив, що за годину пройшли дві милі. Тепер він знову не випускав з рук штурвала, переданого йому Лейте. А Лейте дожидає місяця і пильно вдивляється в темряву, щоб не наскочити на айсберг.

Ніхто не бачить, як погойдується човен, приспущений на талях, як повільно спускається він на воду. Та ось він уже на воді. Троє людей спускаються по талях у човен, і він тихенько відділяється від пароплава, щоб за десять хвилин заховатися за невеличкий айсберг.

Лейте бачить, як бліднуть зорі на сході, як, нарешті, над сніговою вершиною гори, назустріч пароплавові, здіймається повновидий місяць. Чорні провалля й срібні скатертини вкривають гори над протокою — і на багато миль вперед засріблюється чистий водяний шлях.

Лейте будить Кара.

Штурман жмуриться, трусить головою, потягається, аж тріщать кістки, і виходить на місток; глянувши на простір протоки, дзвонить машинним телефоном і гукає:

— Повний вперед!

Ранком, коли в тумані сходило сонце, навколо «Лахтака» шуміли хвилі моря Лаптєвих. Свіжий нордовий вітер дув морякам у спину, часом кидав кілька бризок на палубу й підганяв пароплав на південь. Праворуч, понад берегом острова Більшовик, простягалась вузька смуга криги, і Кар наказав стерновому трохи відхилитись на схід, щоб обійти ту кригу. Вона трохи турбувала штурмана, але він заспокоював себе тим, що ця смуга була неширока.

Ранком мінялися вахти. Стьопа вийшов будити зміну. Легко дихалося холодним повітрям на палубі. Увагу Стьопи привернуло стадо моржів. З десяток звірів плескались у хвилях, майже біля самого пароплава. Вони то переганяли один одного, то, пірнаючи, підкидались, виробляючи у воді якісь дивні сальто мортале то висунувши голову, позирали на пароплав і важко сопли.

«Чисто, як дельфіни», — подумав Стьопа.

До юнака підійшов Вершомет, застібаючи шкіряну куртку.

— Ого, скільки звірини! Спинив би наш капітан на півгодини пароплав… що на це скажеш?

— Сам знаєш, що не спинить, — відповів Стьопа.

— Да, поспішає він чимдуж від зими та криги втікати. Та. мабуть, доведеться нам, коли не тут, то в Курському морі зазимувати.

— Як зазимувати, то и зазимувати, — наче даючи свою згоду, сказав Стьопа. — Зазимуємо — не загинемо.

— А чого ж гинути? — здивувався Вершомет. — Ти не дивись, що я рудий, — пожартував він, натякаючи на відсутність сивини на своїй голові, — а я друже, п'ять разів потопав, два рази горів, раз під ведмедем був, морж мене поранив, вісім днів без харчів у глетчерній щілині сидів, а живий зостався і тепер гинути не збираюсь.

— Ого!

— От тобі й ого!

Обидва кілька хвилин спостерігали моржів, що відпливали від пароплава в напрямі прибережної криги. Коли моржі зникли в тумані, Стьопа знов звернувся до мисливця:

— Дядьку Юрій, а як же ми з харчами будемо, коли зазимуємо в кризі?

— А мисливську команду для чого капітан наказав організувати? Тільки в кризі зупинимось, одразу ж за рушниці візьмемося. До зими встигнемо кількох моржів, зайців і нерп оббілувати. Ну, а найголовніший звір — це, безперечно, ведмідь. Десятків зо два ведмедів як візьмемо, то харчів у нас вистачить. Тебе я першим зараховую до мисливської команди. Не заперечуєш?

— Я з великою охотою. Павлюк теж піде, він добрий стрілець.

— А кожен ведмідь — це десять — двадцять пудів дуже смачного м'яса… Морж — то сорок або шістдесят пудів. Хоч, правда, м'ясо вже не те. Ласти в нього хороші — мені подобаються.

— Забалакався я з вами, дядьку Юрій. Треба йти будити змінну вахту до машин і в кочегарку.

Стьопа пішов у кубрик, де спали Попов і Шор. Тепер їхня черга ставати на вахту. З ними ж мусив іти й Аксенюк, що спав у маленькій каюті біля камбуза.

Не сподіваючись ніяких сюрпризів, Вершомет рушив палубою, оглядаючи своє господарство. Він знав, що боцман — це господар палуби, і