Читати книгу - "Векша"

Не вспіли молодики навіть опам’ятатися, як на них уже полетіли волосяні петлі.

Векші пощастило ухилитися, він швидше, ніж можна зробити постріл із лука, крутнувся й шурхнув у гущавину. Але Путята був не такий повороткий і кмітливий. Від жаху розгубився, заціпенів на місці. Коли ж петля майнула над головою, хотів одкинути її рукою, і вона гадюкою обвила його правицю. Вхопившись за мотуз, намагався послабити й скинути петлю, та печеніг поцупив свій кінець, і мотуз затягнувся ще тугіше.

— Сокирою, сокирою перерубай! — гукав Векша.

Одначе вкрай наляканий Путята, мабуть, його не чув, сам же не міг збагнути, як вирятуватися.

Тим часом печеніг, зачепивши мотуза за гачок на сідлі, вже поволік його за собою.

Ось Путята спіткнувся, впав на землю. Тоді Векша вибіг з гущавини, немовби розлючений вепр, кинувся слідом за ними, наздогнав, цюкнув сокирою до землі мотуза.

Путята поглянув заплаканими, здичавілими очима на Векшу, підхопився на ноги й чимдуж помчав до берега. На руці в нього теліпався уривок мотуза. Сережки у вусі вже не було, з мочки цебеніла на шию й на сорочку кров.

За ним погналися два вершники, але Векша вже не бачив, спіймали Путяту знову чи ні, бо тепер і на нього напало відразу аж семеро печенігів, тож довелося самому рятуватися від них.

Та як урятуєшся, коли вони оточили звідусіль і гасали круг нього на вибуялих конях, мов круки?

Проте Векша, хоча й розумів, що змагатися з стількома супротивниками не під силу, все ж не піддавався, вирішив боронитися до кінця. Стрибав, вимахував сокирою, аби тільки ухилитися від страшних петель, які, мов гаддя, звивалися над ним, а тим часом усе відступав і відступав назад до діброви. Там, у чагарях, було легше оборонятися, та й навряд чи переслідували б його тоді нападники, адже ж рудовусий дозорець казав, що печеніги лісу бояться.

Вершники побачили, що їм попався неабиякий русич, вловити його петлею важко, надто спритний, дужий і хитрий. Але це ще більше розпалювало їхнє бажання схопити його.

Вони, мабуть, довго б іще метали на Векшу петлі, якби їхній ватаг не подав якийсь знак. Тоді вершники, націливши на Векшу свої луки, почали наближатися до нього всі разом, даючи зрозуміти, що йому немає більше викруту, щоб він сам обирав собі або смерть, або полон, сподіваючись, звісно, що молодик не захоче вмирати й піддасться їм одразу ж.

Може, Векша й справді піддався б своєю волею, коли б у цю мить не почув неподалік довгождані вигуки воїв і не помітив, як здригнулися при цьому печеніги.

Повен люті й ненависті до цих бородатих людоловів, з вірою в порятунок, він одчайдушно кинувся до найближчого з вершників, замахнувся сокирою й рубонув його з усієї сили в груди.

Печеніг гикнув, випустив з рук поводи, лук і схилився коневі на гриву.

Та не встиг Векша замахнутися вдруге на нового супротивника, як вершники збили його з ніг.

Уже падаючи, встиг помітити — неподалік з-за горба виткнулось кілька списів.

“Руські вої…”

Більше нічого Векша не пам’ятав. Вдарився тім’ям об колоду, яку кинули на півпуті до волока настрахані веслярі, і йому потемніло в очах. Здалося, ніби голова розколювалася надвоє…

Гу-гу-гу-гу-гу… — гуло нестерпно у вухах.

Гу-гу-гу-гу-гу… — двигтіла земля, мов на ній переверталася якась величезна потвора.

“Це сон… це перешиться…” — думав у напівзабутті Векша. Щось засопло над ним. Розплющив очі: його обнюхував чорний, кошлатий привид.

Векша здригнувся від ляку, знову заплющив очі.

Привид форкнув, обризкав його слиною і відступив.

З острахом Векша почав розглядатися довкола.

Вгорі голубіло вранішнє небо, збоку переступали кінські ноги. Гул ясно доносився від порога.

Хотів підвестися, ворухнувся — тіло геть заніміло. Спробував випростати руки — вони були заломлені за спиною, не чулися. Ноги теж спутані. Боліла голова, в роті пересохло.

“Та що це таке зі мною?” — напружившись, перевернувся на бік.

Побачив витоптане трав’янисте поле, шатра, коней, худобу, що паслася скрізь по стану. Поруч лежало ще чимало зв’язаних людей. Віддалік сидів, прихилившись до списа, печеніг, видно, дрімав.

“Полон!” — зрозумів Векша.

З великого чорного повстяного шатра вийшов гурт кривоногих чоловіків у сірому волосяному одягу та лисячих шапках. Лише передній, мабуть, їхній старший, мав довгу, аж до п’ят, ткану квітчасту сорочку і високий, розшитий червоним, синім і зеленим намистом повстяний клобук[37]. Гурт простував до них. Коли наблизився, охоронець із списом скочив на ноги. Печеніги розглядали полонених, розв’язували їм ноги й гнали ближче до шатрів.

Підступили до Векші. Чоловіки жваво розповідали щось тому, в квітчастому, розмахували руками, присідали, падали на землю, немов вели бійку з невидимим ворогом, і все тикали пальцями на молодика.

Старший з подивом поглядав на нього косими, ніби прорізаними осокою, очима, зводив догори брови.

Та ось один з тих, що оповідали, вихопив з-за пояса довгий ніж, загрозливо покрутив ним над Векшею, немов націлився вдарити.

Векша, зціпивши зуби, так глянув на нього, що той аж відступив.

Далі, повагавшись, печеніг сховав ніж і, лише трохи послабивши Векші на ногах пута, звелів підводитися.

Його погнали до інших полонеників, серед яких Векша ще здалеку впізнав літнього весляра Синка, що плив попереду в човні гостя Вишатича, і ще кількох знайомих. Шукав очима Путяту, але його там не було.