Читати книгу - "Язиката Хвеська"

— Чого ж, вражає, — визнав Максим. — Тільки коли Діана загинула, я вчився на другому курсі Інституту журналістики. У нас саме семестр почався, так що в мене купа свідків, котрі в разі чого підтвердять моє алібі.

— Нехай так, — легко погодився Шалига, розуміючи, що полонений прийняв його гру і поуи що не веде своєї. — Тоді, після слоника, витягаємо з загашника інші причандали. Всякі різні подарунки. Ось, наприклад, звичайний тобі, на перший погляд, гумовий кийок…

Середа спокійно витяг гумову палицю, демонстративно постукаю нею своїй лівій долоні. Максим стежив за цим процесом, мов зачарований. Але раптом Середа, різко й коротко замахнувшись, влупив кийком по краю столу. Максим не стримався — здригнувся і навіть гикнув від несподіванки.

На цьому несподіванки не закінчилися. З ящика столу Середа витягнув упаковку дешевих китайських презервативів і демонстративно витяг звідти один пакетик. Жестом фокусника розірвав його, видобуваючи перевірений електронікою одноразовий виріб із латексу.

Максим Бойко здогадався, що йому покажуть зараз.

А Ірина Бойко навіть не здогадувалася, що їй треба зараз робити.

Сусідка видзвонила свого сина, той пошаманив з дверима, якось почепив їх назад, та все одно сказав — міняти треба. І двері, і замок — лишатися спати в квартирі з такими дверями і зовсім без замка ризиковано в наш час, коли злодії утюжать квартири в пошуках будь-якої здобичі: країна переживає еномомічні труднощі, згодиться все.

Погодившись з сусідчиним сином, Ірина розшукала в Інтернеті якісь телефони, витратила час, шукаючи тих, хто терміново поміняє їй двері та замки, нарешті знайшла, почула, скільки це коштує і тільки тепер усвідомила весь масштаб трагедії.

Безвихідь вимагала від Ірини погоджуватися на все, хоча логіка радила торгуватися і збивати ціни зажерливих майстрів. Проте зараз її хвилювала не лише не можливість зачинити квартиру — Ірина ламала голову, як вирахувати місце знаходження чоловіка.

Максима повезли в невідомому напрямку. Міліція, судячи по всьому, в курсі цих справ, тому й не вважає за потрібне сіпатися. З одного боку, це добре: принаймні, він хоча б живий. З іншого — хто знає: міліція може і вбити, про такі випадки останнім часом багато говорять по телевізору.

Прийшли майстри лагодити двері, а Іра далі не знала, куди стукати і кому дзвонити, аби відшукався Максим.

Максим теж дуже хотів, аби його швидше знайшли.

Бо після фокусу з гумовим кийком та китайським презервативом Шалига і Середа показали йому ще багато різних цікавинок. Дивлячись на гору мотлоху, викладеного на столі, Бойко зловив себе на думці, що навіть не уявляв, яку кількість звичайних та звичних, на перших погляд, предметів можна при бажанні використовувати не за прямим призначенням. Заодно усвідомив: люди планети Земля за весь час існування цивілізації винайшли насправді дуже мало речей, які при бажанні не можна було б застосувати проти самої людини.

Зокрема, які б неможливо було засунути в один із отворів людського тіла.

— Ну, досить із тебе? — голосом утомленого педагога поцікавився Петро Шалига. — Чи ще пару таємниць слідства розкрити?

Максимові дуже хотілося, аби його зовнішній спокій не виглядав надто штучним.

А Шалига з Середою, в свою чергу, ніяк не могли дотумкати, чому в погляді та взагалі — всій поведінці їхнього полоненого помічається не очікуваний переляк, а неприхована цікавість.

— Не розумію, чого нашу міліцію лають за відсутність професіоналізму, — якомога бадьоріше відповів Бойко. — З таким арсеналом, як оце у вас, убивство Кеннеді розкрити запросто, не те що принцеси Діани.

«А міцні горішки не тільки в американському кіні бувають, мать його за ногу», — зробив Шамлига невтішний для себе висновок.

— Ти думав! — відповів він у тон полоненому. — До цього скоро теж дійде. Ми тут нерозкриті злочини двадцятого століття за двадцять чотири години розкриваємо. Скажи, Середа? — капітан мовчки кивнув. — Ну, а поки що, Бойко, мене особисто цікавить свіженький злочин початку двадцять першого століття. Який нібито був скоєний у Києві минулого вівторка.

Знову наблизившись до Максима, Шалига нахилився над ним, очі дивилися в очі.

— Куди ж жіночий труп зі скверика дівся? Той самий, про якій ти в своїй газетці цілу епопею написав. Вірніше, кого ви там під виглядом трупа на землю поклали? Кому за п'ятдесят баксів голову томатним соком залили? Хто свого пальця врізав, аби натуральної крові капнути? Бачиш, я все знаю, масовики-затійники довбані!

«Він справді все знає! — стрельнуло в Максимовій голові, холодний піт зрадницькі тік по обличчю. — Але чи вірить цей Шалига сам у те, що зараз каже? Були б докази та свідки — так довго не вошкався б. Не розповідав би коротку історію виникнення міліцейських тортур. Відразу витяг би всі тузи з рукавів. Знати — то таке, головне — довести».

— Дуже цікава історія, — вичавив із себе Бойко. — Це ви хочете згодувати громадськості? Самі облажалися, а тепер…

— Заткнися і слухай мене! — рявкнув Шалига, якому вже почали набридати ці ігрища. — У нас знаєш, як буває? «Мента» тобі ще простять. «Мусора» — ніколи в житті. І ти особисто, Максим Бойко, нас усіх у смітті виваляв! Мене, он Середу, начальника мого, коротше — всіх! Тому зараз, поки не почалося, ти напишеш всю цю історію на папірці. Ще й підпишешся.

— А коли почнеться? — виравалося в полоненого.

— Теж напишеш. Тільки вже після того, як закінчиться, не раніше. Причому писати будеш, наче радянський партизан, який здійснює останній у своєму партизанському житті подвиг: долаючи шалений нелюдський біль у всьому тілі.

— Я злякався, — признався Максим після короткої паузи.

Дивно: прозвучало це так, що майор Шалига полоненому не повірив.

— Це ти ще не лякався, — відповів він. — Не доводь до гріха, синку, їй-Богу, не доводь.

Максим зробив спробу хоч якось дати про себе знати зовнішньому світові.

— Я можу подзвонити комусь?

— Адвокату? — презирливо запитав Шалига. — Це не з нашого кіна.

— Хіба в Україні затриманий не має права на один телефонний дзвінок?

— Затриманий — має, — погодився Шалига. — Тільки не твоєму випадку. Офіційно тебе ніхто не затримував. Значить, синку, відомостей про те, що такий собі Бойко Максим десь сидить, теж нема. Признаєшся — оформимо твоє затримання офіційно. Адвокату подзвониш, жінці подзвониш, аби запасні шкарпетки несла. А я тобі сам особисто піцу замовлю. Навіть коньяку дам — не скоро ж потім знадобиться. Ну, як?

Максим заплющив очі. Часу на роздуми не було, та й думки купи не трималися. Але щойно він переконався в правильності своїх підозр: нічого в Шалиги нема. Тисне, лякає, на понт