Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

- Отакої! - вигукнув Дік.- А ви казали, що не п’єте!

- Але не казала, що не питиму.

- А що скаже мама?

- Один келих можна.- Їй чомусь дуже захотілося випити цей келих шампанського. Дік пив, небагато, але пив, і, може, якщо й вона вип’є, то це їх зблизить, допоможе їй зробити те, що вже твердо вирішила. Вона спробувала випити одним духом, похлинулася, а потім сказала: - Та ще й учора був мій день народження, мені сповнилося вісімнадцять.

- Чого ж ви не сказали? - хором обурилися всі.

- Навмисне, щоб не зобов’язувати вас і не завдавати зайвого клопоту.- Вона допила шампанське.- А тепер вважайте, що ми відсвяткували.

- Е, ні,- заперечив Дік.- Завтра ввечері ми відсвяткуємо ваш день народження, ясно? Вісімнадцять років - це неабияка дата!

- А я колись думала: все, що буде до вісімнадцяти років, нічого не важить,- сказала Мері.

- Атож, атож,- підхопив Ейб.- Як і після вісімнадцяти.

- Для Ейба ніщо не важитиме, поки він не сяде на пароплав,- докинула Мері.- Але він покладає великі надії на Нью-Йорк. З ним у нього пов’язані всі плани.- Вона говорила так, наче вже не вірила в здійсненність цих слів, наче мета, якої вони обоє прагнули, була насправді недосяжна.- Він повертається в Штати писати музику, а я їду в Мюнхен займатися співами, і коли ми знову зустрінемось, світ належатиме нам!

- Це чудово! - закивала головою Розмері. Шампанське вже давалося взнаки.

- А тим часом - ще келишок шампанського для Розмері! Це поліпшить роботу її лімфатичних залоз. У вісімнадцять років вони тільки починають функціонувати.

Дік поблажливо засміявся. Він любив Ейба, хоча давно вже перестав вірити в нього.

- Для медицини це щось нове, а взагалі ходім.

Ейб уловив у його словах нотку зверхності й ніби між іншим зауважив:

- Ох, боюся, що моя нова річ піде на Бродвеї куди раніше, ніж ви завершите свій науковий трактат.

- Тим краще,- спокійно відповів Дік,- тим краще. Можливо, я й зовсім закину свій, як ви кажете, «науковий трактат».

- Ну що ви, Діку! - злякано скрикнула Мері.

Розмері вперше побачила в Діка таке обличчя - застигле, без будь-якого виразу. І відчувши, що його слова мають якийсь прихований і дуже важливий зміст, мало не скрикнула слідом за Мері: «Ну що ви, Діку!»

Але Дік уже весело сміявся.

- Закину цей і візьмуся за інший,- додав він і підвівся з-за столу.

- Ні, ні, стривайте, Діку. Поясніть мені...

- Іншим разом. На добраніч, Ейбе. На добраніч, Мері.

- На добраніч, Діку любий.

Мері всміхалася так, наче їй подобалося сидіти тут, на майже спорожнілому поплавці. Вона ніколи не втрачала мужності й надії і ладна була йти за чоловіком дорогою в нікуди, йти, пристосовуючись і перевтілюючись на ходу і усвідомлюючи, що їй ще жодного разу не вдавалося відвернути його бодай на крок від його стежки; і часом вона з болем у серці думала, що таємниця обраного Ейбом шляху, а отже, і її шляху, захована у ньому так глибоко, що їй ніколи до неї не добутись. І все ж вона завжди випромінювала надію, немов якийсь живий талісман...

- Що саме ви хочете закинути? - спитала Розмері в таксі, серйозно заглядаючи Дікові в очі.

- Ет, пусте.

- Ви науковець?

- Я лікар.

- Та невже? - вона радісно всміхнулася.- Мій тато теж був лікарем. Але чому ж ви тоді?..

- Все дуже просто. Я не заплямував себе в зеніті слави й не переховуюся від суду людського на Рів’єрі. Просто я не займаюся приватною практикою. Хтозна, може, колись і доведеться.

Розмері підставила йому обличчя для поцілунку. Якусь мить він дивився на неї, наче не розуміючи. Потім, обнявши її однією рукою за плечі, потерся щокою об її гладеньку щоку й знову подивився довгим, уважним поглядом.

- Таке чарівне дівчатко,- сказав він серйозно.

Вона всміхнулася йому; її пальці, хоч сама вона й не помічала, перебирали лацкани його піджака.

- Я закохана в вас і в Ніколь. Це моя таємниця - я не можу навіть ні з ким говорити про вас, не хочу, щоб іще хтось знав, який ви чудовий. Ні, справді, я вас кохаю - вас обох.

Він чув це вже стільки разів - навіть слова були ті ж самі.

Раптом вона опинилася так близько, що він побачив тільки очі - вже не дитячі - і він поцілував її палко, безтямно, як дорослу.

Потім, прихилившись головою до його плеча, вона зітхнула.

- Я вирішила відмовитися від вас,- сказала вона.

Дік здригнувся: невже він дав їй привід вважати, що вона має на нього якісь права?

- Це нечесно,- спромігся він на грайливий тон.- Саме тоді, коли ви почали мене цікавити...

- Я так вас кохала...- Неначе це тривало роками. В голосі її тремтіли сльози.- Та-ак кохала...

Він мав би засміятися, але натомість почув власні слова:

- Ви вражаєте не тільки красою, але й якимсь дивним багатством емоцій. Вам віриш, коли ви вдаєте кохання, і віриш, коли ви прикидаєтесь несміливою.

У темному, схожому на печеру таксі, що пахло парфумами, купленими за порадою Ніколь, Розмері щільніше пригорнулася до нього. Він знав, що вона закохана в нього, але ні в очах, ні в губах її не було жаги - тільки легкий запах шампанського з уст. Вона ще дужче, відчайдушніше пригорнулася до нього, він знову поцілував її, і його остаточно витверезила невинність її губ, погляду, спрямованого не на нього, а в нічну темряву, в темряву всесвіту. Вона ще не знала, що найвищу насолоду відчуваєш серцем; згодом вона це зрозуміє і перейметься жагою, яка рухає світ - якби в ту мить він опинився поряд з нею, то взяв, би її без вагання й жалю.

У готелі її номер був майже навпроти номера Дайверів, ближче до ліфта. Біля своїх дверей Розмері раптом сказала:

- Я знаю,