Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

Садів, і сонця, і блакиті,

І розіллю останню кров,

І потопчу останні квіти.

2.07.1910

Прийшла, прибігла, прилетіла,

Жалобу скинула свою,

І вся дивилась і тремтіла,

І говорила вся: «Люблю».

А він з другою йшов під руку,

Шукав очима свій вагон,

Сміявсь, душив гадюку-муку,

Благословляв колишній сон.

4.09.1910

Вона ніщо в порівнянні з тобою.

Коралі уст твоїх ніжніші пелюсток,

І погляд твій впивається стрілою,

Коли я думкою легкою

Торкнусь твоїх очей-квіток.

О, не жартуй, бо я не знаю,

Чи я вже вдруге попрошу...

Боюсь, що я тебе піймаю

І понесу, і заласкаю,

І зацілую, задушу.

18.07.1910

Ніщо не радує. Ні небо, ні земля.

Душа намучена до краю.

І я не знаю,

Де щастя мить зазнаю я,

Де спокій я зазнаю...

Душа отруєна, не радує її

Ні ся південна ніч, ні море,

Ні сизі гори,

Ні сі задумливі гаї,

Ні зотліваючі простори.

Душа дріма - і сниться їй

Сира земля, і в ній могила,

Як мати мила,

Що на руці своїй

Приспать дитя зуміла.

9.08.[1910]

Я знаю вас, нащадки запорожців,

Я вірю вам і низько б'ю чолом!

Дивлюсь на вас і вірою займаюсь,

І б'ю поламаним крилом.

Замкнемся ми, оконниці зачиним,-

І тільки Бог нас чує на землі.

Гудуть, ревуть, як грім, гармати,

Літають блискавки-шаблі.

Про що ми тільки не говорим

І з ким ми тільки не б'ємось?!.

О, як ми палко край свій любим

І як страшенно клянемось.

А вийдем з хати - прості люде,

Мільйони бідні, та й усе.

Йдемо туди, куди нам скажуть,

Куди нас вітер понесе.

А як спитають: «Хто ви, люде?»

«Ми дурні, пане, з слободи...»

«Ви малороси?» - «Бідні, пане,

Б'ємося в лихо із біди».

Ще й шапку скинемо низенько

І свій покажем переляк...

Я знаю вас, нащадки запорожців,

І вірю, вірю, Боже, як!

22.10.1910

Стогнали ми безсилими рабами,

Конали ми в ярмі негод...

А він, гладкий, сміявсь над нами

І бидлом звав окривджений народ.

Але знайшовсь Давид... красою неземною

Він Божим янголам рівнявсь,

І серце з кров'ю вогняною

Віддать народу він поклявсь.

І він віддав...

[1910]

Та як весело співати

Тобі, Україно,

Ти ж ніколи не зазнала

Доброї години.

Товкли тебе з усіх боків,

З усієї сили

І хрещені, й нехрещені

Сусідоньки милі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Та й за віру, за родину,

За правду стояли.

І стояли, не вмирали

В лиху годину:

Вони серцем виливали

[Та й жаль] з тяжкого горя,

Їх родивши, степ широкий,

Гей, та Дніпр, та море...

Гей ти, славна Україно,

Славою покрита,

Лютим горем ти, сльозами

Та кров'ю полита...

А ще ж таки над грішним миром

Світити сонце буде,

Сії пісні, сії думи

Не забудьте, люде.

[1910]

Раз весною, раннім ранком

Вітер зерно ніс над полем,

І дивився він навколо,

Де б його на проріст кинуть.

Річками кров червона полилась,

Покрилась вся земля димами.

Пророк! Коли тебе нема між нами -

Злети з далеких зір до нас.

Спинись на хмарах, Божий дух,

Блисни очима на руїни,

І хай руки твоєї рух

Землі бенкет кривавий спине.

[1910]

Надія, як і ти! Сьогодні привітає,

Всміхнеться усміхом весни,

Розкаже казку, заспіває,

Сама приспить, навіє сни...

А завтра вихором прилине,

Одніме все, що принесла,

І одного на човні кине

В бурхливім морі без весла.

І дні ідуть, минають роки,

І вже душа її не жде,

Аж ось гудуть, шумлять потоки -

І знов вона весною йде.

Квітками шлях мені встилає,

Нові показує світи,

Віщує долю і втішає...

Веде! Надія, як і ти.

[1910]

Хотіти зняти зорі

І тихо жити хробаком,

Орлом з приборканим крилом

В натузі і покорі.

Ні! Гинути без слова,

Коли ховають груди грім,

Коли у всім краю моїм

Замовкла навіть мова.

Ганебно жити далі!

Ні, ні! [Злечу] я вище хмар

І звідти кинусь в чорний яр

І розіб'ю скрижалі.

13.09.1910

Прощай! Як мертве місто спить,

Крізь сон горять огні несмілі,

Вони безсилі

Сю ніч осяяти й на мить.

Прощай! Душа моя болить,

Як ніч, над нею скорб