Читати книгу - "Повія, Мирний"

- Чи не до своєї бi­со­вої те­щi! - скрик­нув Грицько. - Нi­ко­ли йо­го до­ма не­має. Так i шляється, бi­со­ва за­во­ло­ка!

- Так вiн не­дав­но й пi­шов, - од­ка­за­ла Хiв­ря.

- Недавно… А чо­го швен­дя­ти? Ку­ди шля­ти­ся? Ве­чiр на­дво­рi. Пев­не, ско­ти­на не на­по­ва­на.

- То, мо­же, вiн i пог­нав її на­пу­ва­ти.

Грицько зно­ву лiг; Хiв­ря вий­шла з ха­ти i швид­ко ве­рну­лас­я.

- Федiр ско­ти­ну на­пу­вав. За­раз увiй­де, - ска­за­ла во­на. Прой­шло не­ба­га­то ча­су, i Фе­дiр ус­ту­пив в ха­ту.

- Ви ме­не кли­ка­ли, та­ту? Грицько ус­тав i аж на ли­цi зблiд.

- Пiди ме­нi за­раз… - трем­тя­чи, по­чав вiн. - Пi­ди до своєї те­щi… знаєш? Ска­жи вiд ме­не… ска­жи: "Я їй цього не забу­ду!" Хай во­на це за­пи­ше со­бi на ло­бi!.. Чув?

Федiр, же­ну­чи ху­до­бу од во­до­пою, чув вiд хлоп­цiв, як йо­го батька гро­ма­да зне­ва­жи­ла, зос­та­вив­ши зем­лю за Прiсь­кою.

- Це на­щот зем­лi? - ти­хо спи­тав­ся вiн.

Грицька на­че що уш­пиг­ну­ло: в ти­хо­му пи­тан­нi си­на вiн по­чув i до­кiр со­бi, i гiр­кий ре­гiт. Вiн увесь за­тi­пав­ся.

- А твоє яке дi­ло? - гук­нув вiн, аж Хiв­ря зат­рем­тi­ла. - Твоє яке дi­ло, пи­таю? То­бi ска­за­но iди - iди i ска­жи… Став ще до­пи­ту­ва­тись! То­бi ра­дiс­на, сучий си­ну, батько­ва нев­да­ча? Ра­дiс­на, га?

Федiр пе­рес­ту­пав з но­ги на но­гу.

- Накладаєте уд­вох з сво­ею лю­без­ною на батько­ву голо­ву?.. - i зно­ву по­чав Грицько гу­ка­ти на всю ха­ту, перетира­ючи­ та пе­ре­ми­на­ючи на зу­бах не тiльки Прiську з Хрис­тею, а й увесь рiд їх, усiх зас­туп­ни­кiв. Вiн ла­яв­ся, хва­лив­ся, що всiх їх зни­щить, всiм їм од­дя­чить.

- Роздратували ме­не - хай же зна­ють, який Грицько сер­дитий! А ти йди до неї i ска­жи: "Я їй цього не за­бу­ду!" Тiль­ки й ска­жи… I за­раз до­до­му вер­тай­ся. Чув?

Грицько од­вер­нув­ся i зно­ву лiг.

Федiр сто­яв, пох­ню­пив­шись, у по­ро­га, м'яв шап­ку в ру­ках. Йо­го сер­це роз­ри­ва­ло­ся, йо­го сльози да­ви­ли. Як йо­му йти, як йо­го ска­за­ти? Ще хоч би там Хрис­тi не бу­ло. А то… чи дав­но во­ни уд­вох пiд йо­го ко­жу­хом прос­ту­ва­ли? Хрис­тя то­дi, прав­да, об­ра­зи­ла йо­го… те­пер по­ду­ма, що вiн їй вiд­дячує. Вiн? Хрис­тi!.. - У Фе­до­ра ув очах по­му­ти­ло­ся, зi­тханн­я у гру­дях спер­ло.

- Чув? - гук­нув, озир­нув­шись, Грицько. - Ко­му я ка­жу? Фе­дiр зат­ру­сив­ся вiд то­го гу­ку i, на­че п'яний, пi­шов з ха­ти. Вiн вий­шов на ву­ли­цю й став… "Чи йти, чи нi?" - по­ду­мав. Йо­го сер­це мо­лот­ком сту­ка­ло в гру­ди, го­ло­ва на­че у вог­нi го­рi­ла, i ве­чiр­нiй мо­роз не про­хо­лод­жав її, тiльки дуж­че спи­ра­ло­ся зiт­хан­ня у гру­дях.

- Чи йти? - уже вго­лос про­мо­вив вiн i, мах­нув­ши ру­кою, поч­ва­лав впо­довж ву­ли­цi… Прой­шов од­ну ву­ли­цю, повер­тає у дру­гу. Он i церк­ва чор­нiє… Пi­дiй­шов­ши до цвин­та­ря, вiн зно­ву став… Кра­ще по­вi­си­тись йо­му на дзвi­ни­цi, нiж iти ту­ди! Хi­ба вер­ну­ти­ся?.. "Гос­по­ди! прий­ми ме­не, чим ота­ку му­ку тер­пi­ти, ота­ку на­ру­гу прий­ма­ти!" - ска­зав i, вхо­пив­шись за ли­це ру­ка­ми, при­ту­лив­ся до пар­ка­ну… Сльози бiг­ли на ру­ки, про­бi­га­ли крiзь пальцi, хололи-за­ме­рз­али. Вiн не чув: но­вi роз­топ­лю­ва­ли за­мерз­лi i - ли­лись-ли­лись… Зда­ва­ло­ся, їм кiн­ця не бу­де!

- Хто там? - обiз­вав йо­го сто­рож, уда­рив­ши в бряз­ка­ло.

Федiр, на­че зло­дiй, ки­нув­ся, од­бiг вiд цвин­та­ря i, сам не зна­ючи ку­ди, по­чим­чи­ку­вав май­да­ном.

Вiн спи­нив­ся, по­ба­чив­ши пе­ред со­бою При­ти­чи­ну ха­ту. Не свi­ти­ло­ся. Йо­му по­лег­ша­ло. "Мо­же, не­має до­ма", - поду­мав вiн i мер­щiй ус­ко­чив у двiр… Вiн не пам'ятав, що там ка­зав, не пам'ятав, як зно­ву опи­нив­ся се­ред у ли­цi. Зно­ву йо­го церк­ва зос­та­но­ви­ла; зно­ву вiн ко­ло неї прочум­ався. По­чав при­га­ду­ва­ти, де був, що ро­бив? Вiн ще пам'я­тає, як до­хо­див до ха­ти, як увiй­шов… пам'ятає свiт­ло… ли­це Прiсьчи­не вис­та­ви­лось з-за пе­чi - страш­не, зму­че­не… Ли­це Хрис­тi свi­ти­ло, на­че зо­ря­ми, очи­ма… да­лi… зем­ля пiд ним на­че по­су­ну­ла­ся, свiт за­хо­див хо­до­ром… вiн щось ка­зав… що вiн ка­зав?.. Огонь па­лив йо­му го­ло­ву, сер­це на­че цi­пом мо­ло­ти­ло… Вiн чув чийсь ре­гiт… I от те­пер вiн ба­че церк­ву зно­ву… Чи не сни­ло­ся йо­му те все? Чи вiн справ­дi був у При­ти­ки, ба­чив Прiську, ба­чив Хрис­тю, ка­зав, що йо­му батько на­ка­зу­вав?.. Так, так… вiн чує, що ка­зав. Вiн чув свiй го­лос: "Я їй сього не за­бу­ду!"

Наче но­жем хто шпи­го­нув зра­зу у сер­це Фе­до­ра, ко­ли вiн при­га­дав те.

- Що я на­ро­бив, ка­торж­ний? Що я на­дi­яв, осо­руж­ний? - скрик­нув вiн, ухо­пив­шись за го­ло­ву ру­ка­ми. Сльози зно­ву по­тек­ли з йо­го очей; зно­ву вiн, при­хи­лив­шись до бар­ка­ну, по­чав гiр­ко i крев­но ри­да­ти. Те­пер усе про­па­ло, все! Те­пер йо­му - кра­ще в опо­лон­ку, нiж по­ка­за­ти­ся на очi Хрис­тi… Чи не дур­ний вiн? Ну, пос­то­яв би де го­ди­ну-дру­гу, вер­нув­ся i ска­зав батько­вi: хо­див, не­має нi­ко­го до­ма. Так нiт же!.. "Пi­шов… по­нес­ла ме­не ли­ха го­ди­на, поп­ха­ла якась не­чис­та си­ла!.. I те­пер все, що бу­ло ме­нi най­до­рож­че, сам своїми ру­ками за­да­вив… О, прок­ля­тий я, прок­ля­тий!" Вiн да­вив се­бе за го­ло­ву i пла­кав-пла­кав.

Коли Фе­дiр пiд церк­вою му­чив­ся, Грицько, ле­жа­чи на по­лу, ду­мав: "Га­разд, що я та­ке при­га­дав. Це оду­чить бiсово­го­ дур­ня бi­га­ти за тiєю хльоркою: ко­ли пi­де вдру­ге - са­мi про­же­нуть. Га­разд-га­разд… спа­си­бi ме­нi!" I Грицько таєм­но ус­мi­хав­ся.

Федiр пiз­но вер­нув­ся до­до­му, роз­куй­да­ний, без шап­ки.

- Був? - спи­тав йо­го батько.

Федiр по­нiс та­ке, що Хiв­ря, прос­лу­хав­ши, аж перехрести­лася. Грицько ско­чив на но­ги i грiз­но зир­нув на си­на.

- Був, пи­таю? - гук­нув вiн.

Федiр сто­яв про­ти йо­го й цо­ко­тiв зу­ба­ми.

- Ти збо­же­во­лiв? - спи­тав­ся батько.

- Та не руш йо­го! - обiз­ва­ла­ся Хiв­ря. - Хi­ба не бач, вiн не схо­жий на се­бе.

Грицько прик­ро по­ди­вив­ся… Блi­дий, з мут­ни­ми очи­ма, сто­яв про­ти йо­го Фе­дiр i тру­сив­ся.

- А шап­ка твоя де?

- Там… там… - мах­нув­ши ру­кою, глу­хо про­мо­вив Фе­дiр i мер­щiй поб­рав­ся до пе­чi. Хiв­ря ки­ну­лась до йо­го.

- Федоре, си­ну! Що з то­бою? Оха­ни­ся!

- Вiн п'яний! - уга­ду­вав, лю­ту­ючи, батько.

- Геть, не руш йо­го! - ска­зав вiн Хiв­рi. - Iди сю­ди! Дих­ни на ме­не.

- Та не в'язни! Чо­го ти прис­тав до йо­го? Ди­вись - хло­пець не при со­бi, а вiн та­ки своєї! - грим­ну­ла вже на Грицька Хi­вря.

- Чого ж вiн не при со­бi? Хi­ба об­ку­ри­ли або об­поїли чим вра­жi доч­ки? - не то по­ну­ро, не то бо­яз­ко ска­зав Грицько. Вiн сiв i ди­вив­ся, як Хiв­ря по­ма­га­ла си­но­вi роз­дя­га­ти­ся, як, пос­лав­ши на пе­чi, поп­ро­ва­ди­ла йо­го ту­ди спа­ти. Фе­дiр, ук­лав­шись, стог­нав, пе­ре­ки­дав­ся, ча­сом го­во­рив щось, заво­див якусь пiс­ню, вiд кот­рої мо­роз хо­див по­за