Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сіпнулося віко, легенько.
– Пане комісаре, я ціную вашу турботу про життя мого підзахисного. Про його здоров’я помовчимо, бо Лука справді має душевну хворобу, яка не лікується. І саме тому варто перейматися. Хлопець під впливом того, що почалося довкола нього, цілком здатен вкоротити собі віку.
– У нього нема для того жодних можливостей, – відрізав Ольшанський. – Не один ви є такий розумний, пане Кошовий. Не лише у вас є серце. Черевики Різника без шнурків, нічого гострого йому не дають, навіть їсть дерев’яною ложкою. Спить без простирадла, аби не було з чого сплести мотузку та вдавитися на ґратах. Знаєте, в’язні подібне практикують.
– Совість мучить?
– Або – з відчаю.
Клим багатозначно підніс угору вказівного пальця.
– Совість у Лукана чиста. Знаєте, панове, за короткий час я встиг дізнатися досить багато для себе про розумові епідемії. Вражені ними люди страждають лише від фізичного болю. Навіть ті, хто завдає його собі сам. Вони мордуються, аби той біль відчути. Практик мазохізму, до речі, це жодним чином не стосується.
– До чого ви ведете? – спитав Віхура.
– Заходжу здалеку, пане комісаре, – Клим поволі почав наступ. – Насправді в Росії душевнохворих називають та, що важливіше, вважають Божими людьми. Якщо їм ніде не болить, нічого більше їх не переймає. За винятком відчуття жалю, природного й дуже безпосереднього, і такої ж безпричинної злості.
– Отже, вони агресивні, – пожвавився Ольшанський. – Ловлю вас на слові.
– Даремно, – промовив Кошовий. – Я на власні очі бачив, як подільський божевільний на Житньому ринку в Києві голосно, з нецензурною лайкою, шпетив торговку м’ясом, яка прогнала від себе бездомного обідраного собаку. Мовляв, погана бабця, погана, не годуєш песика, в тебе оно, скіко м’яса, – тут Клим почав тягнути голос, змінивши тон та намагаючись відтворити манеру волоцюги, та потім знову заговорив своїм: – Божевільний злився на жінку, але не збирався на неї нападати. Навпаки, коли бабі то набридло, вона тупнула ногою, відганяючи крикуна, мов цуцика, і він відбіг налякано, хоч далі огризався на неї, – він перевів подих. – Жалість у таких людей з’являється з подібних, не очевидних, навіть десь позбавлених раціо причин. Зараз повертаюся до нашого Луки.
– Досі не можу зрозуміти ходу ваших думок, пане Кошовий, – зауважив Віхура, після того знову не стримавши чиху.
– На здоров’я, – побажав Клим. – І пояснюю. Прикидаючи причини, які могли б підштовхнути хлопця до самогубства, не варто брати в розрахунок різні там докори сумління. Луці нема в чому собі докоряти. Вражений недугом розум дозволяє йому сприймати світ та себе в ньому винятково у веселкових кольорах. Він тоді не зрозумів, що заарештований. Але відчай – цілком може бути. Варто переконати молодого Різника в тому, що це він заподіяв шкоду одній дівчині, не кажучи про інших, хлопець переживе сильну душевну травму. Він же добрий, розумієте? Саме таким себе уявляє. Аж раптом ви називаєте його вбивцею. Не сумнівайтеся, пане Ольшанський. Кілька серйозних потрясінь – і він цілком здатен розбити собі голову об муровану стіну. Не бажаючи звести рахунки з життям, не через муки совісті. Лукан каратиме себе за те, що, як його переконають, він накоїв. Тож тримаючи його за ґратами, ви піддаєте життя Різника ризику.
Ольшанський пирхнув:
– По-вашому, пане адвокате, всіх злочинців слід повипускати з тюрем, аби лиш вони не заподіяли собі шкоди?
– Не пересмикуйте, – відрізав Клим. – Ми говоримо не про вбивцю, а про дорослого сильного парубка. Який в силу причин, котрі чоловікам навряд чи треба пояснювати, вештався Городоцькою та шукав нагоди позирити на розпусних дівок. Вони ж навіть узимку вдягнені досить відверто. Лукан та особи, подібні до нього, відчувають то гостріше за нас. Високий зріст дозволяв йому піддивлятися у вікна нижніх поверхів, які мешканки покоїв вважали запнутими. Про це маю докладне пояснення доктора Альберта Мазура, асистента професора Зенона Ліщинського.
– Лікар сам це бачив? – скептично запитав Ольшанський.
– Лукан щиро, докладно, без задньої думки хвалився йому цим, – відповів Кошовий. – Доктор вважав таку поведінку згубною для хлопця, тож час від часу давав йому ліки, що мали би притлумлювати бажання. Кожне відвідання Мазур фіксував у своєму журналі. Якщо порівняти дати скоєння перших трьох убивств на Городоцькій і дні, навіть час, коли Різник відвідував лікаря на Кульпаркові, вже маємо переконливе алібі. Яке слідство, перепрошую, не потурбувалося перевірити.
Ольшанський мовчки засопів. Віхура, цього разу стримавши чхання, кинув на слідчого погляд, здатний спопелити дощенту. Втішений ефектом, Клим повів далі:
– Ще трошки про жалість. Так, ви можете сказати: Лука не має алібі на час убивства четвертої дівчини, здається, Анни. Але він напевне бачив її на Городоцькій не раз. Знав, де живе. Тож крутився біля її вікна. Не постійно, та якщо уявити собі той будинок, зобразити його на схемі, можете переконатися: аби навідуватися до потрібного вікна періодично, Луці не треба тинятися під ним. Досить вештатися поруч, за потреби звертаючи в двір та дивлячись, чи коїться в кімнаті щось цікавеньке. Ось так він і побачив закривавлену дівку та бритву біля неї. Стався напад жалості, панове. Лука щиро вирішив: їй боляче. Забіг до помешкання, двері якого виявилися відчиненими, бо так їх лишив справжній убивця. Й підняв бритву, причину завданого болю. Анну ж не чіпав, бо думав – вона поранилася, зомліла, потрібен лікар. Ось так Лукан Різник опинився в поліції.
Віхура пожував губами, замислено розправив вуса.
– Ви наче в суді виступаєте, пане Кошовий.
– Дійде до суду – поліція стане присоромленою. Хіба все це не справить на присяжних належного враження? Чи не доведеться поліційній дирекції виправдовуватися та рятувати репутацію? І невже ви, пане Ольшанський, не припускаєте: після такого ваша відставка, ще й ганебна, неминуча? Ви вірою й правдою служили цісарю, сумлінно виконували обов’язки, мали повагу. Тепер же, лише через те, що провина підозрюваного надто очевидна, аби старанно збирати докази, а особистість його, на вашу думку, нікчемна…
– Я так не вважаю! – стрепенувся слідчий.
– Суспільство вважатиме інакше. Адвокат та газетярі подбають про це, – парирував Кошовий. – А ви, пане Ольшанський, ніколи не скажете так уголос. Але ж підсвідомо маєте мого клієнта, вибачте, в носі.
– Пане Кошовий! – підніс голос Віхура. – Добирайте виразів!
– Я ще й не так можу, – запевнив Клим. – Бо маю останній аргумент, який притримав на десерт. Пане комісаре, слідство велося людиною настільки самовпевненою, що відбулося манкірування елементарними правилами.
– Наприклад?
Це вирвалося відразу в обох, слідчого й комісара.
– Я навідався в анатомічний театр, де оглядали тіло Анни та її раніше загиблих коліжанок. Говорив із
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Клима Кошового. Продовження», після закриття браузера.