Читати книгу - "Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва"

Імператорський замок зустрів нас шумом і натовпом одягнених придворних. Я йшла під руку з батьком і намагалася не дивитися на всі боки. Відчувала палкі погляди оточуючих, чула засуджуючі пошепки.

Лорд Атрікс не підтверджував і не заперечував чуток. Він відійшов від двору дуже давно, але повністю піти не вийшло. Імператор не збирався так просто відпускати колишнього генерала королівської гвардії. Зважаючи на все, батька вважали небезпечним. Інших причин я просто не бачила.

З кожним роком дізнатися правду хотілося дедалі більше. Але я жодного разу не ризикнула завести з татом розмову про його минуле. Знала, як йому боляче від цього буде.

Колись він сам мені про все розповість. А поки що... поки я й виду не подам, що відчуваю осуд від жменьки людей, які не в змозі сказати це в обличчя.

— Лорі, пам'ятай про свою обіцянку, — нагадав тато, підводячи мене до великої бальної зали.

— Я пам'ятаю.

Голос пролунав сухо, я все ніяк не могла придушити погане передчуття, яке накочувалося однією холодною хвилею за іншою.

І навіть коли слуги забрали наші плащі та пропустили до зали, не змогла розслабитися.

— Лорд Атрікс, — нам не дали влитися до лав запрошених. Поруч зупинився високий сивий чоловік у чорному лівреї, — леді Атрікс. Вас хоче бачити його імператорська величність. Негайно.

— Звичайно, лорд-канцлер, — кивнув батько. — Ведіть.

Чоловік розвернувся і пішов у бік трона, що височів на високому п'єдесталі наприкінці зали. Придворні розбилися на гуртки, галасливо обговорювали останні плітки, чекаючи початку свята. Між ними німими тінями лавірували слуги з тацями. Я відчувала гнітючу магічну ауру, накинуту на замок, і ніяк не могла знайти пролом у захисті.

— Сюди, — лорд-канцлер відсунув важку червону штору праворуч від трона і першим пройшов коридором, що відкрився.

Чорний хід на випадок непередбачуваних обставин?

Тато йшов поруч і ні жестом ні поглядом не висловлював занепокоєння. Ніби знав причину, через яку його хочуть бачити.

— Прошу, — підданий імперії відчинив перед нами масивні дерев'яні двері, а сам відступив убік.

Батько ступив до кабінету першим. І якщо у великому бальному залі я була кілька разів, то в кабінеті імператора опинилася вперше.

Простора кімната, обшиті дерев'яними пластинами стіни, на вікнах важкі штори. Всі меблі великі, масивні, і зроблені якось... грубо. Сам Горейн Евуд стояв біля книжкової шафи і перегортав сторінки пухкої книги.

Роки не пощадили його, а магія крові не могла вiчно продовжувати життя та повертати молодість. Невисокий старий з сивим волоссям і гострим поглядом запалих сірих очей. Обличчя гладко виголене, на пальцях блищать коштовним камінням персні, а білий костюм вишитий червоними нитками.

— Еріон Атрікс, — промовив імператор, повернувшись до нас з татом обличчям, — розсудливо, що ти не проігнорував моє запрошення.

— Ваша імператорська величність, — у голосі батька прослизнули нотки зневаги, але він все одно низько вклонився Горейну Евуду. Людині, чиїм ім'ям лякали неслухняних дітей.

— Яка у тебе мила донечка, — протягнув правитель, опускаючись у крісло і не зводячи з мене погляду.

Я тільки випросталася після реверансу і насилу придушила бажання відступити на крок.