Читати книгу - "Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва"

— Ви хотіли мене бачити, ваша імператорська величність, — із запитальними інтонаціями в голосі нагадав йому тато.

— Мабуть, лорд Атрікс, хотів, — імператор окинув нас ще одним холодним поглядом. — Хотів подивитися тобі в очі і спитати про те, як це стільки років жити з тавром зрадника?

— Терпимо.

— Невже? — правитель надто різко подався вперед, спираючись ліктями на стільницю. — Яка краса! А як твоїм дітям від цього? А, люба леді, як вам вислуховувати цей шепіт за спиною?

— Я глуха до нього.

— Яка чудова родина, — усміхнувся старий. — Дочка в тебе що треба, Еріоне. Чого не можна сказати про синів. Здається, недавно один із них приніс мені клятву вірності.

— Як і всі жителі імперії, — спокійно відповів тато, зовсім не показуючи емоцій.

— І то правда, — простяг маг крові. — Але все ж таки, я вкотре пропоную тобі те, від чого не можна відмовитися. Але ти відмовляєшся.

Я скосила погляд на батька. Навіть уявити не могла, що він у чомусь може суперечити правителю. Навіть боялася уявити, яку ціну він платив за це.

— Мовчиш? — Горейн Евуд різко підвівся, папери полетіли на підлогу. — Що ж ти мовчиш, Атрікс? Чи злякався за життя доньки? О, не хвилюйся, у неї відмінні покровителі. І я поки що не посмію покарати тебе твоїми дітьми. Поки що.

Тато стиснув щелепи. А я бачила безумство, яке захопило розум імператора. Бачила усі його емоції. Але чомусь не боялася.

— Я востаннє пропоную тобі повернутись до двору, — мовив старий. — Захист дітям, золото скарбниці, зв'язки та влада. Все те, чого ти втратив двадцять п'ять років тому. Все й у кілька разів більше. За ті подвиги , що ти зробив заради імперії Імвалар.

— Дякую за честь, ваша імператорська величність, — сухо промовив тато, — але я відмовлюся від такої щедрої пропозиції.

— Знову? — із дивним шипінням у голосі поцікавився правитель. — Що ж, це моє останнє слово. Ти пошкодуєш про це, Еріоне Атрікс. Я клянуся тобі, що ти пошкодуєш про свої слова.

Погляд безумця метнувся в мій бік. Але я витримала його з високо піднятим підборіддям. Цей старий не дочекається від мене того страху, що відчуває перед ним уся країна. Я буду гідною дочкою свого батька і не зламаюсь.

— Геть!

Двері за нашими спинами відчинилися.

— Ваша імператорська величність, дозволите?

Цей голос я дізналася б із тисячі. Тому що він нагадував шипіння отруйної змії, яка готується до смертоносного кидка.

— Так, — старий перевів погляд нам за спину. — Проходь. А ви геть!

Я розгорнулася, навмисне забувши про реверанс, і зробила крок повз Хамарта де Лавінда, навіть не глянувши на нього.

— Пошкодуєш, Атрікс! — вигукнув імператор, коли двері майже зачинилися. — Весь твій рід пошкодує!

Якийсь час із батьком йшли мовчки. Мене било дрібне тремтіння. І не стільки від страху, як від злості.

Скільки життів і доль занапастила ця людина! Скільки ворогів нажила! І ще ніхто не увігнав йому кинджал у серці! Невже страх такий великий?!

— Лорі, ти добре трималася, — тихо промовив тато, коли ми повернулися до бальної зали. — Дуже.

— Чому ти відмовляв йому стільки разів? — тихо поцікавилася я.

Музика практично повністю заглушила моє запитання. Та батько почув.

— Тому що прийняти його пропозицію набагато небезпечніше, ніж відхилити, — лорд Атрікс обернувся до мене обличчям. — Запам'ятай, Лорі, прошу, запам'ятай і повір. Я ніколи не зраджував королівської сім'ї де Вальде. І завжди буду їм вірним.

— Це дуже небезпечні слова, — я озирнулася, щоб переконатися, що нас ніхто не підслуховує.

— Повеселись, — тато обійняв мене за плечі і відступив на крок. А потім повернувся спиною і попрямував до групи чоловіків, що стояли неподалік.

Я простежила за ним поглядом, до кінця не розуміючи, як ставитися до всього, що відбувається. Я знала, що ми в немилості у правителя, але він жодного разу не нашкодив сім'ї Атрікс. Імператор хотів щоб батько став йому довіреною особою. Але чому одна людина була така цінна для цього божевільного?

— Ось ти де, — Вів'єн увірвалася в мої думки з широкою усмішкою, простягла келих із фруктовим вином. — Думала, що ти не з'явишся.

— Я не змогла б, — сама чула, як задумливо звучить голос. — Нас із батьком викликав до себе імператор.

Дочка графа фон Аберга напружилася. Вона не гірше за інших знала — правитель викликає лише заради покарань. Найстрашніших і публічних, які тільки може видати його хвора фантазiя.

— Що він хотів? — подруга небезпечно озирнулась.

Але нікому до нас зараз не було справи, бо у трона з'явився герой моєї розповіді. Старий одягнув корону і накинув на руку червоний плащ. Поруч із ним зупинився Хамарт де Лавінд.

Цей змій не змінився з нашої останньої зустрічі. Зелені тони в нарядах, коротке русяве волосся, чіпкий і холодний погляд темно-сірих очей. Тільки шрам, що до цього красувався на правій щоці, зник. Ходили чутки, що у лабораторії генерала вибухнула магічна бомба. Але наскільки правдиві були ці плітки, вирішувати, звичайно ж, не мені.