Читати книгу - "Фундація та Земля"

І справді, всі бачили. Компореллонець протрусив пальто, ніби за вагою здатен був визначити, чи є всередині зброя — може, і здатен був, — та відступив.

Блісс знову вдягнула пальто, загорнувшись у нього, і на мить Тревіз замилувався її жестом. Він знав, як вона ставиться до холоду, однак дівчина не дозволила тілу жодного разу здригнутися, поки стояла там у тонкій блузі та широких штанах. (Тоді він замислився, чи не здатна вона за крайньої потреби отримати тепло від решти Геї).

Один із компореллонців зробив знак рукою, і троє чужинців рушили за ним. Інші двоє місцевих ішли позаду. Один чи двійко пішоходів на вулиці навіть не глянули на те, що відбувалося. Вони або надто звикли до цієї картини, або ж, що ймовірніше, були заклопотані думками про те, щоб якнайшвидше дістатися якогось приміщення.

Тепер Тревіз побачив, що компореллонці піднялися рухомим похилим виїздом. Зараз вони спускалися ним ушістьох, проминувши шлюз майже такої самої складної конструкції, як і на космічному кораблі, — безперечно, щоб утримувати всередині тепло замість повітря.

А тоді одразу опинились у величезній будівлі.

Розділ п’ятий

Боротьба за корабель

1

Найперше Тревізове враження: він потрапив у декорації гіпердрами, себто історичного роману про імперські часи. Дуже впізнавані декорації, хіба з кількома варіаціями (хто­зна, можливо, вони існували в одному екземплярі й усі постановники гіпердрам використовували у своїй роботі тільки цей єдиний сет), які зображали величне місто Трентор, що в період розквіту простягалося на всю поверхню планети.

Тут були великі площі, заклопотано метушилися пішоходи, мчав відведеними для нього смугами маленький транспорт.

Тревіз підвів погляд, майже очікуючи побачити повітряні таксі, які забиваються у тьмяні закапелки склепінь, але принаймні їх тут не виявилося. Власне, коли перше приголомшення минуло, Тревізові стало очевидно, що будівля набагато менша, ніж була б на Тренторі, адже це лише одна споруда, а не частина комплексу, який нерозривно простягався на тисячі кілометрів у всіх напрямках.

Кольори теж відрізнялися. У гіпердрамах Трентор завжди зображали в неможливо яскравих барвах, а одяг на акторах був абсолютно не практичний і не придатний для реального життя. Утім усі ці кольори та рюші мали символічну мету — свідчити про декаденство Імперії (тоді це був обов’язковий погляд) і Трентора зокрема.

Проте із цього погляду Компореллон був протилежністю декаденству, бо кольорової схеми, яку Пелорат зауважив у космопорту, було дотримано й тут.

Стіни були різних відтінків сірого, стеля — білою, одяг населення — чорним, сірим і білим. Час від часу траплялися повністю чорні костюми, ще частіше — повністю сірі; повністю білих Тревіз не побачив. Проте крій був завжди різний, неначе позбавленим кольору людям усе одно вдавалося знайти спосіб відстояти свою індивідуальність.

Обличчя переважно були безвиразні, а якщо ні, то похмурі. Жінки стригли волосся коротко; чоловіки мали довше, але збирали його ззаду в короткі коси. Ніхто не дивився в очі, проминаючи одне одного. Від усіх віяло цілеспрямованістю, наче в кожного на думці була лише конкретна справа й більше ні на що місця не лишалося. Чоловіки та жінки вдягалися однаково, й різницю виказували лише довжина волосся, легкий випин грудей і ширина стегон.

Трьох чужинців завели до ліфта, що спустився на п’ять рівнів. Звідти їх провели до дверей, на яких малими й непоказними літерами писало: «Мітца Лізалор, Мінтранс».

Компореллонець, який ішов попереду, торкнувся напису, що за мить засяяв у відповідь. Двері відчинилися, і вони зайшли.

То була велика й доволі порожня кімната, скромність умеб­лювання якої, напевно, було зумовлено бажанням продемонструвати могутність власниці.

Біля дальньої стіни стояли двоє охоронців із безвиразними обличчями й уважно зосередженими на прибулих поглядами. Середину кімнати, можливо, із незначним зсувом до дальньої стіни, займав великий робочий стіл. За столом сиділа, вочевидь, Мітца Лізалор: пишне тіло, гладеньке обличчя, темні очі. На стільниці спочивали дві сильні та вмілі руки із довгими пальцями з квадратними кінчиками.

Уніформа Мінтрансу (Міністерства транспорту, припустив Тревіз) мала широкі й сліпуче білі лацкани на тлі темно-сірої решти костюму. З-під лацканів діагонально тягнулися подвійні білі смужки, які перетинали форму та схрещувалися на грудях. Тревіз бачив, що хоча вдяганку й було скроєно так, щоб приховувати випин жіночих грудей з обох боків, білий хрест привертав до них увагу.

Міністерка, безумовно, була жінкою. Навіть якщо ігнорувати груди, це виказували її коротка зачіска і риси обличчя, навіть без макіяжу. Голос також був, безперечно, жіночий — насичене контральто.

— Добрий день, — привіталася вона. — Нас нечасто вшановують честю своїх відвідин чоловіки Термінуса. І жінки, про яких не доповідали, теж. — Вона переводила погляд з одного на іншого, потім зупинилась на Тревізі, який стояв випростаний, напружений і похмурий. — Надто якщо один із чоловіків ще й член Ради.

— Депутат Фундації, — відповів Тревіз, намагаючись, щоб голос його бринів. — Депутат Ґолан Тревіз із місією від Фундації.

— Із місією? — Міністерка звела брови.

— Із місією, — повторив Тревіз. — Чому в такому разі до нас ставляться як до злочинців? Чому озброєні охоронці затримали нас і привели сюди, мов в’язнів? Сподіваюсь, ви розумієте, що Раду Фундації ці новини не потішать.

— Та й зрештою, — озвалася Блісс, і голос її, як порівняти з голосом старшої жінки, здавався трохи заяскравим, — чи доведеться нам стояти так довіку?

Міністерка затримала на Блісс прохолодний погляд, тоді підняла руку:

— Три стільці! Негайно!

Відчинилися двері, і троє чоловіків, одягнені за звичною безрадісною компореллонською модою, майже підтюпцем занесли три стільці. Троє відвідувачів, які стояли перед столом, сіли.

— Ну ось, — із крижаною посмішкою мовила міністерка, — нам зручно?

Тревіз так не думав. Стільці були без подушок, холодні на дотик, із пласкими сидінням та спинкою, які не йшли на поступки формі тіла. Він спитав:

— Навіщо ми тут?

Міністерка звірилася з документами на столі.

— Я поясню, щойно буду впевнена у фактах. Ваш корабель — «Далека зірка» з Термінуса. Це так, депутате?

— Так.

Міністерка підвела погляд.

— Я назвала вашу посаду, депутате. Чи не могли б ви із ввічливості називати мою?

— Як щодо «мадам міністерко»? Чи є почесне звання?

— Почесного звання немає, сер, і вам немає потреби дуб­лювати слова. «Міністерко» годиться, або «мадам», якщо ви втомитеся повторювати.

— Тоді відповідь на ваше запитання — так, міністерко.

— Капітан корабля — Ґолан Тревіз, громадянин Фундації та член Ради Термінуса, — власне, депутат-новачок. І ви і є Тревіз. Усе це так, депутате?

— Так, міністерко. І оскільки я громадянин Фундації…

— Я ще не завершила, депутате. Притримайте до того часу свої заперечення. Вас супроводжує Янов Пелорат, учений, істо­рик і громадянин Фундації. І це ви, чи не так, докторе Пелорат?

Пелорат не стримався й легко здригнувся, коли міністерка звернула на нього проникливий погляд.

— Так, моя лю… — Він затнувся і почав знову: — Так, міністерко.

Міністерка міцно сплела пальці рук.

— У доповіді, яку мені переслали, не згадано про жінку. Ця жінка — членкиня особового складу корабля?

— Так, міністерко, — відповів Тревіз.

— Тоді я звертаюся до жінки. Ваше ім’я?

— Мене знають як Блісс, — мовила та,