Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

– Тільки коли вся трупа театру буде готова до цього балету. Він непростий, Броніслава це усвідомлює.

– Броніслава Ніжинська, дружина балетмейстера?

Корчинський присів на стілець, витираючи руки серветками.

– Навіщо запитувати, якщо ви й так знаєте?

– Уточнюю. До речі, чому дружина балетмейстера займається постановками цілих спектаклів?

– Бо це Ніжинська. Наскільки ви далекі від балету?

Тарас Адамович спокійно відповів:

– Наскільки це взагалі можливо.

Корчинський оцінив іронію.

– Тоді зрозуміло. Броніслава Ніжинська – балерина, вона разом з братом була зіркою «Російських сезонів» у Парижі. Хоч усі, звісно, більше говорили про її брата – Вацлава Ніжинського. Кажуть, його стрибки кидають виклик земному тяжінню. Удвох із сестрою вони кидали виклик традиційному балету, що так бентежить нашого з вами спільного друга, – він промовисто поглянув у куток, де немов заховався в кріслі Щербак.

– Ви знаєте Віру Томашевич? – озвучив традиційне запитання Тарас Адамович.

– Звичайно.

– Коли ви бачили її востаннє?

– А з нею… щось сталось?

– Це ви мені розкажіть. Здається, Інтимний театр змушений був змінити афіші…

Корчинський відклав серветки.

– Якщо чесно, всі думали, що Віра просто взяла перерву. Вирішила відпочити. Вона танцювала мало не цілодобово, це виснажує.

Тарас Адамович поглянув у вічі художника:

– Часто балерини беруть перерву без попередження?

– Не можу сказати, – усміхнувся той. – Я ж не балерина. Але я бачив, як вони працюють, навряд чи я витримав би.

– То коли ви бачили Віру Томашевич востаннє?

– Півтора-два тижні тому. Вона танцювала тут, в Інтимному, я робив грим і костюм. Після виступу вона дякувала, казала, що все було надзвичайно.

Тарас Адамович подивися на Щербака, але той зберігав мовчання.

– Ви провели її до гримерки?

– Так. Йшли, розмовляли. Потім вона попрощалась і зачинила двері.

– І більше ви її не бачили?

– Ні.

– Вона не казала про наміри кудись піти після виступу?

Корчинський стенув плечима.

– Хтозна. Ми не надто близькі друзі, спілкуємось тільки у справах.

– Чи не могли б ви зробити нам невеличку екскурсію? Провести від сцени до тієї гримерки, в якій переодягалась Віра?

– То ви думаєте, що з нею щось все-таки сталось?

– Я працюю над цим, поки не маю остаточної відповіді – відповів Тарас Адамович.

Ярослав Корчинський повів їх до сцени. Там пурхала дівчина-птаха. Утрьох вони спустились вниз, у звивистий коридор, де пів години тому зустріли дівчину з цигаркою. Тепер за столиком нікого не було. Минули двоє дверей і зупинились біля третіх. Корчинський постукав.

Цього разу вони потурбували співачку. Виконавиця романсів у довгій темній сукні люб’язно дозволила оглянути приміщення. Тарас Адамович обійшов кімнату по периметру, оглянув стіни й туалетні столики, упевнившись, що з гримерки немає іншого виходу.

Коли вони вийшли в коридор, слідчий запитав:

– Того вечора ви розмовляли з сестрою Віри, Мирославою Томашевич. Скільки часу минуло між тим, як ви попрощалися з Вірою і до вас підійшла Мирослава?

– Я не скажу точно… Я, здається… я пив каву внизу, підійшла Мирослава. Сказала, що не може знайти Віру, запитувала, чи не спускалась вона.

– Що ви відповіли?

– Що не спускалась. Принаймні, я не бачив.

– З гримерки ви відразу пішли у кав’ярню?

– Так, хотів кави, не міг ні про що думати. Я затятий кавоман, – усміхнувся він.

– Чи можна вийти з театру повз кав’ярню на другому поверсі? Чи могла Віра вийти, а ви не помітили?

– Так, я міг стояти спиною до східців, якщо вона не озвалась до мене, аби попрощатися, я міг і не знати, що вона пішла.

Тарас Адамович кивнув і замислився. Потім знов запитав:

– Як довго Віра могла змивати фарбу?

– Що?

– Ви ж робили грим? Наскільки він був… складним?

Художник потер підборіддя.

– Спробую пригадати… Темна півмаска на обличчі, білі смуги. Але грим стирається нескладно, якщо вона поспішала, могла б упоратися хвилин за п’ять.

– І перевдягнутися?

– Просто зняти трико? Менш як хвилину. Але як довго убиратися в сукню – чи в чому вона була – не скажу.

З художником попрощались коротко. Корчинський запевнив слідчого, що радо відповість на додаткові запитання, якщо такі з’являться під час розслідування.

Темний вологий вечір огорнув місто, і Тарас Адамович зрозумів, що не помітив, як сплив час. Візників біля театру було вдосталь. Художник сказав, що поїде трамваєм, бо не має наміру заохочувати екіпажних здирників. Тарас Адамович усміхнувся.

– Не любите візників?

– Не надто.

– Київ завдячує їм своїми фонтанами. Принаймні Золотоворітський і ще кілька побудували саме для того, щоб поїти їхніх коней.

Щербак здивовано гмикнув, однак завважив, що навряд чи змінить свою думку.

– Були часи, коли екіпажі вважалися виявом розніженості. Навіть жінки та священники їздили на ослах.

– Часи змінюються, – повідомив Тарас Адамович.

Художник врешті насмілився зняти свої маскувальні окуляри, потер стомлені очі й сумно запитав у слідчого:

– Вас щось зацікавило з почутого в театрі?

– Ще не впевнений. Балерини завжди так швидко перевдягаються?

– Хіба що, коли в них кілька виступів за вечір.

– Але Віра Томашевич мала тільки один. То чому ж вона так поспішала? Повністю змити грим, змінити одяг менше, ніж за десять хвилин і піти до того, як сестра постукала у двері гримерки. Навіщо? Чому пішла, не попередивши?

Щербак дивився в темне небо, поцятковане зорями.

– Було б добре, якби нас завжди попереджали в таких випадках. У шахах перед атакою на короля кажуть «шах» і ти знаєш про небезпеку.

– Ви граєте в шахи? – здивовано запитав Тарас Адамович.

– Не граю. Просто знаю, як переставляти фігури. Дідусь колись навчив.

– У шахах на небезпеку слід очікувати постійно, потрібно прораховувати цю небезпеку. Колись перед атакою на ферзя теж казали «Гарде!» – «обережно». Але ферзь – не король, попередження застаріло. Якщо уважно придивитися до ситуації, можна помітити, як хтось вимовляє «Гарде!». Має бути якась невідповідність, дивний епізод, що вибивається з логічного плину подій. Те, що ми не помітили. Те, що могла не помітити Мирослава Томашевич, коли розшукувала сестру у вечір її зникнення. Те, що ховається від нас, або його ховають.

Олег Щербак вражено подивився на слідчого.

– На вашу думку, те, що Віра Томашевич так поспішала – це і є оте ваше «Гарде!» – попередження.

– Хтозна. Можливо, тільки натяк на