Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

– Але ж ми опитали всіх, кого могли. Я бачив, що ви говорили навіть з касиром і прибиральницею. Чи ви маєте намір опитати всіх артистів, що виступали того вечора?

– Можливо, не всіх. Але ще є ті, з ким справді варто було б поговорити. Хто бачив Віру Томашевич, коли вона зачинила двері гримерки, попрощавшись з Корчинським.

– Хто?

– Балерина Ліля Левська. З нею говорила Мирослава Томашевич у той вечір.

– Звідки ви знаєте її ім’я?

– Поки ви пили шампанське в кав’ярні, я встиг поговорити не тільки з прибиральницею та касиркою. Однак саме ім’я не дасть відповіді на наші запитання, а балерини в театрі немає. Доведеться шукати.

Він стомлено підхопив валізку, що стояла біля ноги.

– Гарного вечора, – сказав художнику, помахом руки зупинив фаетон. Легкий чотириколісний екіпаж з відкидним верхом плавно підкотив до співрозмовників. Тарас Адамович піднявся східцями, опустився на сидіння й почув у відповідь:

– І вам гарного вечора!

Візник хвицнув коня, фаетон рушив, колишній слідчий востаннє поглянув на художника й занурився в роздуми, щоб систематизувати почуте й побачене. Має бути щось, що вони пропустили, на що не звернули уваги. І відкинувшись на спинку сидіння, закрив очі, відтворюючи події в пам’яті.

IX. Шлях пішака

Вересень ненав’язливо вступав у свої права, лоскочучи дерева теплим осіннім вітром. Каштани у скверах тихо струшували на землю тягар колючих плодів. Хлопчаки, що час від часу забігали до садиби Тараса Адамовича ласувати варенням, приносили повні кишені каштанових горіхів, іноді забуваючи їх на веранді.

Тарас Адамович вже тримав напоготові дерев’яні граблі, примостивши їх біля східців, – от-от листя з яблунь полетить додолу, встеляючи землю кольоровим килимом. Два дерева біля самої веранди вкривались позолотою, маленька яблунька в центрі саду червоніла. Інші дерева ще стояли незаймано-зеленими, але вересень вже прочинив двері до саду, розігнавши останніх метеликів.

Колишній слідчий традиційно зустрічав полудень на веранді за чашкою мазаграну. З жовтня холодну каву він зазвичай замінював на липовий чай, а наприкінці листопада звичне читання газет і листів на веранді переносилось у кімнату Естер. До останнього місяця осені було ще далеко, проте деякі зміни все-таки прокралися в розмірене життя будиночка, оточеного яблуневим садом.

Естер дедалі частіше опинялась на веранді: в післяполудневі години Міра Томашевич рипала хвірткою й швидко долала відстань до будинку вимощеною стежкою. Дівчина раділа можливості провести час, дихаючи п’янким яблучним ароматом. Її пальці вправно відстукували на друкарській машинці потрібний текст, а потім вона розповідала останні міські плітки, питально заглядаючи йому в очі. Він не відводив погляд, але й порадувати новинами не міг.

Нерідко робота тривала до самого вечора, тоді Тарас Адамович готував вечерю й виносив на веранду пледи. Від вина чи наливки Міра зазвичай відмовлялась, варення з чаєм – хвалила. Він і сам точно не міг собі відповісти – навіщо найняв її, адже ніколи не задумувався над тим, що йому потрібен був секретар. Однак із перших днів її появи усвідомив, як багато в його домі паперової роботи. Коли ж Міра перебрала на себе контроль за доставлянням періодики й листуванням з його шаховими партнерами, упіймав себе за крамольною думкою, що майже радіє тому, що балерина зникла – інакше ідея з секретарем навряд чи прийшла б йому в голову. Протоколи допитів і коментарі Тараса Адамовича вона старанно друкувала мало не щодня. Однак протоколи ставили запитання, що лишались без відповідей. Чому Віра Томашевич не дочекалась на сестру? Чому призначила дві зустрічі в один вечір? Пішла сама, чи хтось примусив її піти?

– Вам потрібно відповісти на лист мосьє Лефевра, – казала Міра, відстукуючи черговий протокол на машинці. Естер весело дзвеніла під її пальцями.

– Так, сьогодні напишу йому.

– Тут «Губернські відомості», «Телеграф», «Киянин» і «Київська думка».

– Дякую.

– Я надіслала листи князю й панові Думітреску.

– Дякую.

– Як давно ви листуєтесь з грузинським князем? – поставила вона запитання, яке цікавило її відучора.

– О, він один з найдавніших моїх шахових партнерів. А ще – постачальник неймовірного грузинського чаю. Хочете скуштувати?

– З задоволенням, – усміхнулась вона, – щойно закінчимо протокол.

Він диктував далі. Слова Корчинського не здивували її, вона вже чула його розповідь про костюм сестри в той вечір. Зацікавило лише таке:

– А він не запам’ятав дівчину, яка була того вечора у гримерці Віри? Теж балерина. Може, він робив костюм і для неї?

– Він не запам’ятав. Але ми знаємо ім’я, потрібно тільки знайти її. Хоча Ліля Ленська – не єдина, з ким варто поговорити. Одну зустріч я відкладаю вже занадто довго.

Мирослава перестала стукати клавішами.

– Зустріч із ким?

– Як гадаєте?

Відповісти вона не встигла – рипнула хвіртка. Довготелесий юнак з блідим обличчям невпевнено зупинився біля паркану.

– Добрий день, – неголосно привітався він і рушив до будинку. Завваживши Міру, спалахнув рум’янцем.

– Пане Менчиць! – радо привітав його Тарас Адамович і запросив до столу. Міра усміхнулась, гість стомлено опустився на стілець. Хтозна, які турботи привели молодого слідчого в яблуневий сад на Олегівській.

Господар будинку уважно подивився на новоприбулого. Працівник антропометричного кабінету – отже, не безнадійний, бо Репойто-Дуб’яго інакше не витрачав би на нього свій час. Те, що справа дісталась саме Менчицю, навряд чи випадковість: Міра Томашевич назвала прізвище Галушко, коли прийшла до слідчих, отже Репойто-Дуб’яго розумів, що колишній колега зацікавлений у результаті розслідування. Брак працівників змусив його віддати справу новачку, однак відсутність досвіду не обов’язково недолік.

Тарас Адамович скосив погляд на несподіваного гостя. Нервові рухи, зайва метушливість. Він подумки усміхнувся спогадам, відганяючи думки про того, хто так само гарячково оповідав йому про свої плани реорганізації розшукової частини. Знав, що нервові рухи колеги приховували неосяжний запас енергії, яка прагнула реалізації задуманого.

– Панно Томашевич, я… – почав говорити гість. – Я не сподівався вас тут побачити.

Ще б пак. Всі посадові інструкції чітко вказували про те, що залучати до розслідування родичів загиблих чи зниклих безвісти – це ускладнювати собі життя. Однак Красовський колись казав йому, мовляв, відмовляти людині, яка має бажання допомогти, не варто. З таких помічників колишній керівник розшукової частини нерідко формував цілу армію агентів, що неабияк допомагали в розслідуванні. У їхній роботі немає однозначних відповідей, самі напівтони. Тарас Адамович звик до цього. У балеті, певно,