Читати книгу - "Вогонь і крига"

Він випірнув із лісу й перелякано роззирнувся. Попелапка стояла на кругляку біля підніжжя пологого скелястого схилу.

— Ану, хто перший на верхівку! — нявкнула вона.

Вогнесерд завмер, вражений жахом, коли вона припала низенько до землі, готуючись шугонути на суцільний камінь.

— Попелапко! Злізь звідти! — крикнув він.

Затамувавши подих, він спостерігав, як Попелапка повернулася і зістрибнула з каменя. Вона тремтіла з голови до п’ят, коли Вогнесерд підбіг до неї.

— Ця місцина називається Зміїні Скелі, — видихнув він.

Попелапка підвела на нього свої величезні очі.

— Зміїні Скелі?

— Тут водяться гадюки. Навіть один їхній укус буде смертельний для такої маленької, як ти! — Вогнесерд лизнув її у маківку. — Ходімо. Глянемо на Громошлях.

Попелапка нараз припинила тремтіти.

— Громошлях?

— Ага, — нявкнув Вогнесерд. — За мною!

Він повів Попелапку за собою крізь папороті, шляхом, що огинав Зміїні Скелі й виводив до тієї частини лісу, яку твердою, сірою, камінною рікою прорізав Громошлях.

Вибігши на узлісся, Вогнесерд став спостерігати за реакцією Попелапки. Судячи з того, як вона вихляла хвостом, їй понад усе хотілося підійти ближче і понюхати Громошлях, що простягався попереду. Знайомий гуркіт уже змусив шерсть на його вухах затремтіти, під ногами задрижала земля.

— Стій каменем! — застеріг він ученицю. — Наближається потвора.

Попелапка трохи відкрила рота.

— Фе! — нявкнула вона, зморщивши носа і прищуливши вуха. Гуркіт лунав усе ближче, на обрії почали вимальовуватися якісь обриси.

— Це потвора? — нявкнула вона.

Вогнесерд кивнув.

Попелапка впилася пазурами в землю. Вона міцно заплющила очі, коли гуркіт потвори наблизився. Потвора промчала повз, закрутивши повітря довкола у невеличкий ураган вітру і пилу. Попелапка не розплющувала очей, аж поки гуркіт не стих удалині.

Вогнесерд потрусив головою, щоб прочистити нюхові залози.

— Понюхай повітря, — нявкнув він. — Відчуваєш щось, окрім смороду Громошляху?

Він зачекав, поки Попелапка підвела голову та кілька разів глибоко вдихнула. За якусь мить вона нявкнула:

— Я вже чула цей запах, коли Зорелом напав на наш табір. І так пахли викрадені ним кошенята, коли ви принесли їх додому. Це Тіньовий Клан! То ж їхні землі там, за Громошляхом?

— Так, — відповів Вогнесерд, відчувши, як наїжачується хутро від думки про таку близькість до угідь ворожого Клану. — Треба забиратися звідси.

Він вирішив повести Попелапку додому обхідним шляхом, повз оселю Двоногів, щоб вона побачила Високі Сосни і землі Дереворізки.

Коли вони бігли під соснами, Вогнесерд усе більше й більше нервував через запахи оселі Двоногів, навіть попри те, що кошеням він мешкав тут неподалік.

— Обережно, — застеріг наставник Попелапку, яка скрадалася позаду нього. — Двоноги іноді ходять тут із собаками.

Двоє котів скрадалися попід деревами до живоплотів, які відмежовували землі Двоногів. Морозне повітря доносило до Вогнесерда запахи, що пестили його давнім відчуттям тепла, хоч він і не міг збагнути чому.

— Глянь! — Попелапка показала носом на кицьку, яка повільно брела лісовою стежкою. То була світло-брунатна киця з білосніжними грудьми і білими передніми лапками. Живіт її роздувся й обважнів від ненароджених ще кошенят.

— Кицюня! — посміхнулася Попелапка, розпушивши хутро. — Проженімо її!

Вогнесерд гадав, що відчує вже знайомий спалах агресії при виді чужинця на угіддях Громового Клану, але, на диво, шерсть на карку навіть не ворухнулася. З якихось незрозумілих причин він знав, що ця кицька їм не загрожує. Перш ніж Попелапка встигла напасти, Вогнесерд зумисне наступив на хрустку купу пожухлого орляка.

Кицька роззирнулася, стривожена хрускотом. Її очі насторожено розширилися, тоді вона повернулась і незграбним галопом кинулася геть із лісу. За якусь мить вона вже застрибнула на живопліт Двоногів.

— Щури! — поскаржилася Попелапка. — Я ж хотіла за нею погнатися! Закладаюся, Орляколап сьогодні розігнав їх уже добру сотню.

— Так, а я закладаюся, що він не лазив по місцях, де його мало не вкусила гадюка, — відповів Вогнесерд, махнувши їй хвостом. — А тепер ходімо, я голодний.

Попелапка бігла вслід за ним крізь Високі Сосни, нарікаючи, що хвоя коле їй лапки. Вогнесерд попросив її затихнути, бо довкруж не було ніякого підліску для сховку. І зараз він розділяв неспокій та дискомфорт кожного кота Клану, який перебуває на відкритому місці. Вони бігли однією зі смердючих доріг, проораних тією потворою, Дереворізкою, і спинилися лише на узліссі, що позначало межу її угідь. На галяві панувала тиша, яка, наскільки знав Вогнесерд, триватиме до наступного зеленлисту. А доти лише ці дороги — глибокі, широкі, промерзлі — нагадуватимуть Громовому Кланові про потвору, що живе тут, у лісі.

Коли вони повернулися до табору, Вогнесерд був уже виснажений. Його м’язи ще не зовсім відійшли від довгої подорожі з Вітряним Кланом. Попелапка також здавалася втомленою. Вона широко позіхнула і побрела до Орляколапа.

Вогнесерд помітив, як Сіросмуг кличе його до себе з-поза хащів кропиви.

— Сюди, я припас для тебе трохи свіжини, — нявкнув Сіросмуг.

Він пазуром підчепив мишку і кинув її другу.

Вогнесерд спіймав здобич зубами.

— День гарно минув? — проплямкав він.

— Краще, ніж учора, — відповів Сіросмуг. Вогнесерд стривожено зиркнув на друга, але той провадив далі: — Я, власне, цілком задоволений. Орляколапові подобається вчитися, не сумніваюся!

— Як і Попелапці, — Вогнесерд знову взявся жувати.

— Знаєш, — провадив своєї Сіросмуг із хитрими іскорками в очах. — Я постійно забував, що я тепер наставник, а не новак!

— Я теж, — зізнався Вогнесерд.

Вони ділилися язиками, аж поки не зійшов місяць і нічний холод не загнав їх до кубла. За мить Сіросмуг уже захропів, а от Вогнесерд почувався незвично бадьоро. Образ вагітної кицьки раз у раз виринав у його голові, і навіть серед знайомих і рідних запахів Громового Клану її м’який запах кицюні лоскотав його ніздрі.

Зрештою, він заснув, але і його сни були сповнені тих самих запахів. Потім Вогнесерд занурився у сновидіння про ті часи, коли він і сам був іще кошеням. Пригадував, як колись лежав біля живота своєї матусі, згорнувшись у клубочок, а поруч — його брати і сестри. І все ж запах кицьки нікуди не дівся.

Вогнесерд розплющив очі, нараз безповоротно виринувши зі сну. Ну звісно! Та кицька, яку він бачив у лісі, — то його сестра!

Розділ 10

Вогнесерд прокинувся на світанку, все ще ясно бачачи перед собою образ сестри. Він вийшов із кубла, сподіваючись, що його трохи відволіче щоденна рутина. Надворі був черговий холодний ранок із приморозками. Білошторм і Довгохвіст сиділи на виході з табору, готуючись вирушити на патрулювання. Поруч пройшла Мишошубка, якій належало йти з ними, і привітала Вогнесерда радісним нявкотом. Білошторм погукав Пісколапку. Та негайно вишмигнула