Читати книгу - "Останнє полювання"

— Не думайте так. Але це і не означає, що я була до них прив’язана.

— Он як?

— Так. Няньки — це як фліки.

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо ви ставитеся до своєї роботи емоційно, то втрачаєте будь-яку неупередженість. Стаєте слабкою, погано робите свою справу.

Ця жінка, схоже, плутала роботу гувернантки з роллю тюремника, але нехай.

— Коли вас найняли, ви вже мали досвід у цій галузі?

— Анітрохи. Я була спортсменкою вищої ліги наприкінці кар’єри. Плавання, веслування… Як на свій вік, я встигла чимало помандрувати. Говорила французькою, італійською, англійською. Ще я тренувала жіночу волейбольну команду Баден-Вюртемберґу. Група VG була спонсором. Ось як я познайомилася з Фердинандом фон Ґаєрсберґом.

Івані спав на думку очевидний здогад — а розуміння того, що життя любить очевидні здогади, було її роботою:

— Ви були…

— Його коханкою? Ні. Я була не в його стилі. Застара.

Дивлячись на це прекрасне обличчя, яке гордо опиралося віку, і тіло, що не давалося часу, Івана подумала, що в сорок років Лоретта, певно, була справжньою бомбою.

Гувернантка наче прочитала ці думки в її погляді.

— Граф полюбляв свіжу кров із власної компанії. Особливо робітниць.

Івана не стала на цьому зупинятися — зараз не про це.

— Розкажіть мені про виховання, яке ви дали дітям.

— Я проводила з ними кожен день, без винятку. Лише виділяла для себе кілька годин тренувань на добу. Граф дозволив мені користуватися всім, що було в замку. В ті часи там був тренувальний зал у підвалі, майданчик для легкої атлетики, тенісний корт. Іще я могла займатися веслуванням на озері. Ідеально.

Івана вперше чула про цей «замок».

— Хто живе там зараз?

— Франц фон Ґаєрсберґ. За його вказівкою всі ці майданчики й обладнання прибрали. — Вона коротко знизала плечима: — Що не дивно.

— Чому «не дивно»?

— Він в інвалідному візку.

Івана відзначила цю деталь десь у куточку мозку — зараз теж не про це.

— Ви на сто відсотків відповідали за виховання Юрґена і Лаури?

Жінка відклала свою рукавичку і схопила білий рушник, у складках якого, здавалося, застрягли великі кристали солі.

— На сто відсотків — це дуже точно сказано, — мовила вона, тручи ліву руку. — Для їхнього батька виховання означало всього лише період, який необхідно пережити перед тим єдиним, що для нього важило, — групою VG. Любов, ніжність — усе це було несуттєвим.

— А для матері?

— У неї теж не знаходилося часу.

— Мені казали, що вона була дуже активною, дуже спортивною.

— Брехня.

— Не розумію.

— У Сабіни була депресія. Вона метушилася, шукала забуття у своїх кінних перегонах, марафонах, лижах, але лише для того, щоб не стикатися віч-на-віч із тривогою, яка над нею панувала. Вона була мов той койот із мультиків, що якийсь час біжить над прірвою, а тоді падає.

— Ви маєте на увазі її суїцид у Нью-Йорку?

— Теж брехня.

— Тобто?

— Ґаєрсберґи дбайливо підтримували цю легенду про суїцид у «Сент-Реджис». Вона більше відповідала їхньому становищу, ніж правда.

— А в чому полягала правда?

— Сабіна померла від голоду.

— Перепрошую?

— Вона заморила себе голодом, сидячи сама-самісінька у великій квартирі на П’ятій авеню, яка належала сім’ї.

Графиня, яка влаштовує голодний страйк у своєму мангеттенському палаці: з погляду Івани, цієї пролетарочки, така історія виглядала неабияк романтично.

— А її діти? Вони не могли… відволікти її від самої себе?

— Навпаки. Ця малеча нагадувала їй, наскільки вона не відповідала очікуванням. Вона годилася лише на те, аби перескакувати бар’єри на своїй шкапі чи розбивати хвилі веслами. Але цілувати дітей у ліжечках перед сном чи зав’язувати їм шнурки — це було їй не під силу.

Тож розмова звертала до старих добрих кліше — із тих, що подобалися Івані, — на кшталт грошей, які не приносять щастя, та аристократів, усіх без винятку безсердечних.

— Розкажіть мені про характери Юрґена і Лаури.

— Вони однаковісінькі. Вони становили одну-єдину цілісну особистість.

Лоретта переклала рушник до лівої руки й накинулася на праву. Її біла шкіра без жодних слідів волосся чи будь-яких вад сяяла, ніби алебастр. Мабуть, вона щодня вдавалася до цієї процедури, шкіра навіть не встигала нарости.

Івана ж, навпаки, почувалася розм’яклою і розімлілою. Її шкіра не стягувалася і не відновлювалася, а пори були відкриті до всіх вітрів.

— У них були однакові смаки, однакові думки, однакові жести. Мені так було навіть зручніше: одна дитина за ціною двох…

— Ви маєте на увазі…

— Ви добре розумієте, що я маю на увазі. Стикаючись із ворожістю, Юрґен і Лаура стояли пліч-о-пліч і протистояли всім іншим.

Івана пригадала фотографію на роялі в Скляній віллі.

— Зовні вони не були схожі…

— Небо і земля. Юрґен був низенький, рудий, огрядний. У школі йому дали прізвисько «Tannenzapfen», тобто «Шишка». Інші кликали його «Lebkuchen», «Пряничок». Ну, ви зрозуміли… Лаура була його повною протилежністю. Висока, граційна, вишукана. У дванадцять років вона вже мала неймовірне волосся і виробила цю манеру тримати голову. Її краса розкрилася відразу, а от Юрґен розцвів лише в дорослому віці.

Івана попросила більше подробиць про Лауру — з жіночої цікавості.

— Уже зі старшої школи вона була зверхня, неприступна. Насправді ж вона ненавиділа інших за те, що вони не поважали її брата. Насміхатися з нього означало насміхатися з неї. Вона змушувала їх дорого за це заплатити, особливо хлопців — вони всі були біля її ніг.

— Вони добре навчалися?

— Юрґен зірок із неба не хапав, але дуже старався. Лаурі все давалося легше. Вони обоє були приречені добиватися ідеальних результатів. Юрґен — тому, що він був хлопчиком, законним спадкоємцем. Лаура — тому, що вона була дівчинкою, а отже, мусила доводити, що варта більшого.

— Вони займалися чимось, окрім школи?

Лоретта реготнула, мовляв, це очевидно.

— Кінний спорт, фехтування, музика… Лаура непогано грала на фортепіано, Юрґен намагався опанувати скрипку. Вони замикалися в музичному салоні й працювали годинами. Жахливе рипіння Юрґена змушувало їх реготати до сліз.

Івана здивувалася.

— Вони були дуже смішливі. Їхнє спільництво проявлялося в гумористичному погляді на цілий світ. Навіть коли їх карали, навіть коли вони стикалися з пихою батька чи байдужістю матері, вони сміялися. Урешті-решт, разом вони були щасливі.

Івану не