Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Досі я мало розповідала тобі про Аполоніо Торо, незабутнього Торіто, який заслуговує на данину пам’яті, бо супроводив мене довгі роки за життя і не покидає й після смерті. Думаю, він народився з деякими генетичними відхиленнями, бо ні на кого не був схожий. Насамперед він був велетнем у нашій країні, де люди раніше були коротунами; зараз ні, тепер молоді покоління на голову вищі за своїх дідусів і бабусь. Бувши таким здоровилом, він рухався з повільністю товстошкірих, і це посилювало його подобу небезпечного гевала, яка цілком суперечила його справжній смирній натурі. Своїми волохатими руками він міг би задушити пуму, але коли з нього глузували, як іноді бувало, він не боронився — наче був цілком свідомий своєї сили і відмовлявся застосовувати її супроти інших. Він мав вузьке чоло, маленькі й глибоко посаджені очі, випнуту щелепу і завжди напіввідкритий рот.

Якось на базарі кілька хлопчаків оточили його на безпечній віддалі, горланячи «недоумок!», «ідіот!» і шпурляючи в нього каміння. Торіто, з розсіченою бровою і залитим кров’ю обличчям, спокійно це терпів, не намагаючись захиститися. Зібралося невеличке коло роззяв, коли надійшов дядько Бруно, приваблений бучею, і розлючений, відігнав напасників. «Той горила на нас напав!», «його треба замкнути!» — верещали вони, однак відступили і врешті втекли, вигукуючи образи.

Я бачу, як він сидить на лавці, бо стільці були для нього замалі, подалі від грубки, бо йому завжди було жарко, і ножем вирізає з дерева якесь звірятко для дітей, які приходили до нас, приваблені печивом Факунди. Ті самі діти, які попервах його страшенно боялися, невдовзі ходили за ним хвостом. Ми, жінки, спали в хаті, але він потребував багато повітря, тож коли не падав дощ, Торіто вкладався на призьбі, накрившись пончо. Ми казали, що він спить із розплющеними очима, завжди на чатах. Не раз я опинялася в нього на руках, коли будилася від кошмару. Торіто чув мої крики, прибігав раніше за всіх і колисав мене, мов немовля, наспівуючи «спи, маленька, баю-бай, не повернеться бабай».

У селі Торіто знайшов своє місце у цьому світі. Думаю, він розумів мову тварин і рослин: умів заспокоїти норовистого коня щось йому шепочучи, або ж підняти вруна на нивах граючи на губній гармоніці. Передбачав зміни погоди задовго до появи прикмет, які знав дядько Бруно. Незграбний і неповороткий чолов’яга, яким він був у місті, на природі перетворився на витончене створіння з антеною, що вловлювала його оточення й емоції людей.

Час від часу він зникав. Ми знали, що він кудись вирушає, бо міняв підошви на чоботях, збирав докупи сокиру, ніж і наваху, вудочку, матеріал для силець і провізію, яку давала йому Факунда, а вона ставилась до нього з такою ж буркотливою і владною прихильністю, що й до дядька Бруно. Торіто ув’язував усе це в ковдру і закидав клунок на спину, перехрещуючи мотузки на грудях. Коротко прощався і йшов собі пішки. Їхати верхи він відмовлявся: казав, що надто важкий для спини коня чи мула. Пропадав на кілька тижнів і вертався худий, зарослий, обсмалений сонцем і щасливий. Ми запитували його, куди ж він ходив, і відповідь завжди була одна: пізнавав. Це слово охоплювало непролазні хащі субполярних лісів, вулкани й вершини кордільєр, ущелини та круті перевали природного кордону, бурхливі річки, пінисті водоспади, озерця, сховані поміж скель, а ще містило в собі провідників, які знали місцевість як свої п’ять пальців, пастухів і мисливців, а також індіанців, які його поважали і прозвали Кайлом за його велетенський зріст. Серед тих людей Торіто не був сільським дурником, він був мудрим велетнем.

Якось у суботу, наприкінці осені, один з робітників найближчого маєтку, який побачив мене на родео, приїхав до Рівасів — буцімто купити кілька свиней; я й не підозрювала, що він приїхав через мене. Пригадую, що був то неголений бундючний тип з командним голосом, який розмовляв з нами, не злазячи з сідла. Поросята були ще крихітні, і дядько Бруно сказав йому повертатися за два місяці, та позаяк той ще якийсь час вів балачку, запросив його у дім прополоскати горло. Я подала їм яблучну чічу і повернулась, аби піти геть, але чоловік спинив мене цоканням язика, наче пса.

— Куди йдеш, крале? — сказав він.

Дядько Бруно підвівся — радше здивований, ніж розгніваний, бо ми не звикли до такого нахабства — і наказав мені йти до матері, а сам тим часом намагався спровадити незнайомця.

У суботу надвечір я купалася. У повітці Факунда й Торіто розводили вогонь під велетенським казаном, гріли воду і наливали її у дерев’яний шаплик. Торіто опускав завісу з брезенту, яка слугувала дверима, і йшов геть, а Факунда допомагала мені мити голову і розтирала мене, доки я не починала пашіти і сяяти. То був тривалий і чуттєвий ритуал — гаряча вода і холодне надвечірнє повітря, піна з кори дерева у волоссі, жорстка губка на шкірі, чисті пахощі листя м’яти й базиліку, які Факунда вимочувала у ванні. Потім я витиралася шматтям, бо рушників у нас не було, і Факунда розчісувала мені волосся. Те саме я проробляла з нею, Люсіндою і моїми тітками. Мою маму ми мили по частинах, аби не застудити. Чоловіки милися у цебрах з холодною водою або в річці.

Уже сутеніло, коли я попрощалася з Факундою і пішла до нашого дому, в нічній сорочці і теплому халаті, щоб розділити з тітками піалу бульйону і хліб із сиром, з яких складалася наша звична вечеря. Раптом я знову почула те цокання язиком, яке кілька годин тому видав той чоловік, і заки я спромоглася відреагувати, він уже стояв переді мною.

— Куди йдеш, крале? — повторив він нахабно.

З відстані у кілька кроків було чути, що він п’яний. Не знаю, яке в нього було про мене уявлення: може, він думав, що я служниця Рівасів, хтось незначний, ким можна скористатися. Я хотіла метнутися в дім, але він заступив мені дорогу і навалився на мене, схопив рукою за шию, а іншою затулив мені рота.

— Будеш кричати — уб’ю, в мене є ніж, — прошипів він, ковтаючи слова, і вдарив мене коліном у живіт, аж я зігнулася навпіл.

Він поволік мене до Пахарери, штовхнув ногою двері — і я опинилася в абсолютно темній хижці.