Читати книгу - "Зібрання творів"

регочемо, з'їжджаючи на мішках.

О, спогади чорномазі!

З каучуковим футболом

і чебрецевою самотою

на динамітному полі!

Гой, як прибралися знані схили,

приготувавшись до зустрічі з тобою:

тебе вже помітили,

стежать, не признаються.

Чуєш, як болить тобі в грудях

вісімнадцятирічний Василь?

Як йому зручно тут,

на забутій стежині.

Як йому ніяково

перед тридцятирічним,

як тридцятирічний

журиться перед ним!

Вглядайся,

вслухайся

в радощі скам'янілі,

в припорошену печаль,

екскаваторами прориту,

реставровуй своїх тривог

путилівську стежку:

згірклі губи коханої,

підтряхлу стежку,

вигнівлену любов…

«Кроки криво від стежки проклались.

Прокляла. Заридала. Пішла.

В ліс пірнула — й одразу склякла,

обхопивши стовбура.

— Не жалій мене, ой, не жалій!

— Не за жалість, за добрість — цілую.

(Ніби в жабра, пожадно хапаю

повітря — руками).

Слово стало у горлі, як грудка.

Не сьорбнути зелених голок.

Не напитися. Не наколотися:

Сколотилося в серці.

Гірко пахне ялицею в грудях.

Так, напевно, миш'як — по губах.

Стовбур вгвинчувавсь, ніби шуруб,

у промерзлу безодню.

Пам'ятаєш — упав? Пам'ятаєш?

Блисли в місяці лікті мої.

Ти казала — ступні, як провалля.

Голова моя, голова…

Заривались вітри по ярах.

Вдарило. Спорошило очі.

Як вітряк, я руками повітря хапав.

Паморочилось».

А те, що було тобою,

за чорним яром спливло,

а те, що було тобою,

сповзає в безодню.

Перестрибни через провалля,

допоки ще не старий,

і впадеш у своє дитинство:

просто навзнак — пахка трава.

Упади в своє дитинство,

в себе, випалого, впади.

Де ти, доле моя пречиста?

Антрацитом горять, антрацитом горять

позосталі заплави води.

… Все тут виросло і змінилось:

і до свят вибілений вокзал,

і носій у синьому фартушку,

(як виблискує його медальйон на грудях!),

і нове приміщення КДБ,

і знайома буфетниця,

у якої знайдеться донецьке пиво,

і вичовганий жданням

перон пристанційний,

і залізнична лазня,

і вічно поновлюваний асфальт автостради,

і завше переповнений автобус від селища,

і вишки геологів,

що риють, риють, дошукуються скарбів,

і шахтарська їдальня,

і барачні будиночки,

і розгасла дорога по вулиці…

і рахуєш кроки

із заплющеними очима:

перша хата,

друга,

третя…

Глянув — біля крана мама стоїть

з низько пов'язаною хустиною,

на ній — кофта із дрібненькими квіточками,

на ній — чорна спідниця,

і вся вона просмагла

від гару, вишневого сонця й розлуки,

журно всміхається витепленими очима.

Але поїзд

тільки-но притишив свій хід,

поїзд м'яко осідає на гальмах.

І шпичастий вокзальний шпиль

защемів — не дихнути.

* * *

Сьогодні — неділя,

і раз на тиждень

можна признатись собі,

що набридли дисертаційні розділи,

набридли однаково добрі книги,

набрид розфасований на одеській фабриці

цейлонський чай.

Раз на тиждень

можна бути одвертим

і промовити:

цілоденні клопоти

сидять тобі в печінках.

Раз на тиждень

приємно піти до лісу,

де на круглих галявах біліє сніг.

Раз на тиждень

хорошо бутись в колі старого лісівника,

що, вивчаючи жерделі,

знає Персію, Малу Азію

і старезну, як світ, грушанку.

(Раз на тиждень

приємно побути поруч

майже незнаної дівчини,

яку ти любиш по-особливому:

чим далі від неї,

тим більше любиш,

коли ти й не думаєш

про фізичну із нею близькість,

але потерпаєш,

що вона дізнається про таку любов

і розсердиться).

Хороше, блукаючи добрим гуртом,

березовий пити сік,

милуватись криваво-червоною

жальною свидиною

і злегка роздумувати

про схожість свидини і кохання.

Хороше розуміти плин часу,

який ніби полишається обік нас

(— тобі — скільки?

— а тобі хіба не байдуже?

раз без спогадів, то й без літ).

Матріархальна грушанка,

зеленіючи прикорінням дерев,

брижить думи,

розпросторені на десятки тисяч літ:

одна — далеко позаду,

а друга — щойно народжує тебе,

так що між грушанкою

і цією проглядуваною думкою

ти існуєш, ніби в коробці,

яка не затискає тебе,

а ґречно подовжується на тебе…

Крім того:

як виспівують горобці!

Як тонкоголосять горихвістки!

Ш. 1965

* * *

Друзі на тебе чекають?

То нічого.

Коли вміє чекати — той друг.

А втім, не буду і я свинею:

от тільки доголю праву щоку

(електробритва «Дніпро» нікуди

не годиться,

треба купити безпечну:

дешево й гарно),

тільки доголю —

і на трамвай.

Таки добре

хоч час від часу

звільнюватись від друзів.

Саме так:

лишився один,

увімкнув радіоприймач,

підставив люстерко

і сам себе переглядаєш,

як старий поетичний збірник.

Без друзів — добре.

А втім —

застібаємо комірець

(так, сорочко?),

дістаємо капелюх

(добрий день, самотнику!),

тепер пальто

(не сердься на мене:

тобі сумно, коли одне —

і тільки тремпель,

як музейна кістка викопної тварини —

з нього злецький сусід! —

я знаю, але не сердься на мене:

я ж поки що не цілком

звільнився від родимих плям

капіталізму,

щоб із почуття максимальної доброти

ніколи не скидати із себе).

Я тебе розумію.

Але не сердься:

бути абсолютно справедливим —

небезпечно:

можна поламати власний хребет.

Беремо ключ

(тобі добре, дурню:

на весь твій вік —

однісінька шпара),

і — гайда.

Трохи спізнююсь — не біда.

Затримався — і не треба

лякатись.

Усе гаразд.

Буде все — якнайкраще.

Друзі знають,

що ти