Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Я чекав, коли ти нарешті помітиш... — сказав Рендом. — Як відчуття?

— Дуже добре, — відповів йому. — До речі, наш бензин уже майже закінчився.

— І нічим не зарадиш, — розвів він руками. — Зараз ми у реальному світі, й будь-яка гра з Тінями потребує нелюдських зусиль. Я вже мовчу про те, що ми залишимо слід. Боюся, коли машина зовсім здохне, нам доведеться розім'яти ноги.

Машина заглухла через дві з половиною милі. Скотивши її на узбіччя дороги, я зупинився. Сонце хилилося до західного небокраю і бажало нам приємного вечора, на землю лягли довгі тіні.

Я потягнувся до заднього сидіння. Мої туфлі стали чорними чобітьми, і коли я їх намацав, там щось металево брязнуло.

Потягнувши це «щось», я дістав важкий срібний меч та піхви. Вони припасували до мого пояса так, неначе зроблені саме для нього. Був там і чорний плащ із застібкою у формі срібної троянди.

— А ти думав, що вже ніколи не побачиш їх, так? — поцікавився Рендом.

— Майже вгадав.

Вийшовши з машини, ми рушили далі пішки. Вечір був прохолодний і пахучо-бадьорий. На сході загорялися зорі, вечірнє сонце заривалося в перину хмар.

Ми прошкували дорогою, й Рендом сказав:

— Щось я не в захваті від цього...

— Ти про що?

— Надто легко нам усе давалося, принаймні дотепер, — пояснив він. — І це мене насторожує. Ми доїхали аж до Арденського лісу — і хоч би одна серйозна перешкода. Ну, так, ще Джуліан попробував опікуватися нами — але я вже й не знаю, що думати... З такою легкістю дістатись аж сюди — боюся, це неспроста. Можливо, нам просто дозволили це зробити.

— І в мене була така думка, — збрехав я. — По-твоєму, чого нам сподіватися?

— У мене передчуття, — сказав Рендом, — ніби ми ліземо прямо в пастку.

Кілька хвилин ми ішли мовчки. Потім я запитав:

— Може, засідка? У цих лісах аж надто спокійно...

— Звідки я знаю?

Ми пройшли зо дві милі, а потім сонце опустилося за небокрай. Ніч була чорною, в небі яскраво світилися зорі.

— Як для нас із тобою, то трохи дивний спосіб просування, — зауважив Рендом.

— Твоя правда.

— А взяти коней — страшно.

— Мені теж, — погодивсь я.

— А ти що думаєш про це? — поцікавився Рендом.

— Та нічого доброго! — відповів я. — Нутром чую, скоро вони сядуть нам на хвіст.

— То, може, нам забратися з дороги?

— І про це я вже міркував, — знову збрехав я, — і здається мені, якщо візьмемо трохи вбік, то такий маневр нам аж ніяк не зашкодить.

Так і зробили.

Ішли між деревами, проминали чорні обриси скель та кущів. На небо повільно виплив місяць — великий, сріблистий — і розігнав нічну темряву.

— Мені постійно здається, що пройти не зможемо, — раптом сказав Рендом.

— А ти у це віриш?

— Радше так, аніж ні.

— Чому?

— Надто далеко і так само швидко, — пояснив Рендом. — І це мені зовсім не до вподоби. Зараз, коли ми у справжньому світі, надто пізно повертатися назад. Грати з Тінями не можемо, тож доведеться покладатися на мечі. — (Він був озброєний коротким полірованим клинком.) — І тому мені здається, що саме Ерікова добра воля дозволила нам опинитися в цьому місці. Тут особливо не поманевруєш, та коли ми вже добралися сюди, то я волів би відвойовувати кожен дюйм дороги з мечем у руках, аніж іти отак...

Ми пройшли ще милю і зупинилися, щоб викурити по сигареті, прикриваючи вогники долонями.

— Шикарна ніч, — сказав я Рендому та свіжому вітерцеві.

— Мабуть, так... О, а це що?

Неподалік од нас хтось шелестів кущами.

— Напевне, звір якийсь.

Рука Рендома вже стискала клинок. Ми кілька хвилин почекали, але нічого більше не почули. Він уклав меч у піхви, і ми пішли далі.

Із-за наших спин не долинало більше жодних звуків, а через деякий час я почув щось попереду.

Повернувся до Рендома — він кивнув, і ми ступали вже обережніше.

Там, далеко, на відстані було слабке сяйво, начебто від похідного багаття.

Жодних звуків більше не чули. Рендом кивнув головою, показуючи, що приймає моє старшування, коли я махнув йому, аби він ішов за мною, і подавсь у бік вогнища, вглиб лісу праворуч.

Збігла майже година, перш ніж ми дісталися табору. Навколо вогнища сиділо четверо чоловіків, ще двоє спали у тіні неподалік. Дівчина, яка була прив'язана до закопаного в землю стовпа, сиділа, повернувши голову в протилежний од нас бік, і коли я краще розгледів полонянку, мені від подиву аж серце тьохнуло.

— Хіба це можливо?.. — прошепотів.

— Угу, — теж тихенько сказав Рендом, — думаю, так.

А потім вона повернула до нас голову, і я пересвідчивсь у своїй правоті.

— Дейдра!

— Ну, і чим проштрафилося наше стерво? — запитав Рендом. — Судячи з того, у що вбрані ці хлопці, припускаю, що вони ведуть її назад в Амбер.

Люди, які супроводжували Дейдру, були одягнуті у чорне, червоне та срібне. З козирних карт, а може, й ще звідкись, я знав, що це кольори Еріка.

— Якщо Ерік чекає побачення з нею, — сказав я, — то давай позбавимо його такого задоволення...

— Я ніколи не був шанувальником Дейдри, — озвався Рендом, — але знаю, що ти іншої думки про неї, а тому... — і він витягнув із піхов меч.

Те саме зробив і я.

— Приготуйся, — попередив я Рендома, узявши меч напоготів. І ми налетіли на них. За дві хвилини все закінчилося.

Дейдра дивилася на нас, і при світлі вогню її лице здавалося спотвореною маскою. Вона плакала і сміялася, голосно й налякано вигукувала наші імена. Я перерізав пута і допоміг їй підвестися.

— Наші вітання, сестричко! Не бажаєш піти разом із нами в Амбер?

— Ні, — відповіла вона. — За порятунок я вам дякую, але волію триматися подалі від Амбера. Та й ви туди не на прогулянку зібралися, хіба не так?

— Трон Амбера чекає на переможця, — повідомив Рендом. Для мене це було новиною. — А ми — зацікавлена сторона.

— Якщо у