Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Як він посмів торкатися, моєї пари! Вб’ю сволоту! Вирву всі нутрощі і передеру горлянку! Засмажу живцем до тла!

– Треба ж, як прикро! – мовив захоплено наглядач – Вона твоя пара, адже так? Як сумно вийшло що, як тільки ти не додох вона обрала собі іншого! Навіть не дочекавшись поки друга суть теж здохне!

“СТУЛИ СВОГО РОТА!” – неконтрольовано прогарчав наглядачу ледве не впритул, зараз я вперше відчував ледь тліючі емоції власного гніву. Зараз я навіть хотів вбити і його, хоч він і був потойбічним створінням!

– Обережніше не доздихлику, інакше скоро ти перетнеш власну межу і станеш потойбічним злим духом! Якого мені доведеться стерти! – гаркнув мені у відповідь наглядач, стиснувши від злості стіл по обидва краї.

Я знову поглянув на Хмаринку. Ні, вона не могла так вчинити як каже цей непотріб! Вона казала що кохає мене! Інакше б вона не погодилася полетіти зі мною до Драґару, щоб затвердити мітку повністю. Вона не може відмовитися від нас…

Але я зараз не хотів вірити власним очам. Відблиск відкрито залицявся до неї і вона… не заперечувала… 

Гнів і біль наростав в мені з кожною хвилиною. Я підійшов ближче до них, щоб зазирнути їй в очі і впевнитися, що я помилився. Поки той вилупок щось там щебетав їй, я зі згасаючою надією дивився на Хмаринку, щоб впевнитись що помилився. Шукав у її очах натяк, що їй не подобається він. Що вона обрала мене, а не його. 

– Досить себе обманювати не доздихлику. Вона обрала іншого і ти це ясно бачиш – мовив наглядач.

Але я його не слухав, я дивився на неї і слухав лише, мою Хмаринку. Вона всміхнулася на щось сказане тим вилупком. В мене все стиснулося від болю. Я відійшов від них подалі, не бажаючи більше дивитися в їх сторону. 

Вона обрала його… Звичайно обрала. Адже я сам бачив на що стало схоже моє тіло. Обличчя було понівечене пазурями. Я був потворний! Звичайно вона обере його! Адже він… гарний… і не такий потворний як я! Тим паче що моє тіло скоро і так помре. І її вибір можна зрозуміти.

– Ти маєш пречудовий вигляд не доздихлику! Все ж, бачити як той кого ти любив обирає іншого прямісінько на твоїх очах. Це до смерті боляче! Я ж правий?

Я не відповів та і він не чекав моєї відповіді.

– Звичайно це боляче, тим паче коли частина твоєї душі ще жива, яка недолуго намагається повернути тебе і все виправити. А натомість вона обирає іншого, бо кому потрібен скалічений непотріб.

Я зі злості стис зуби. Я більше не хотів нічого ні бачити, ні чути.

“Відведи мене до драконячої праматері.” – попросив у наглядача.

– І з якого це дива, ти надіявся що я тебе до неї пропущу?

“Я просто хочу з нею поговорити.”

– Будеш вимолювати в неї повернення.

“Ні.” – заперечив одразу – “В цьому вже немає ніякого сенсу. Я просто хочу наостанок в неї дещо запитати.”

Наглядач мовчав деякий час і нічого не відповідав. Але все ж відповів:

– Добре, ти зустрінешся з драконячою покровителькою. Ти мене за сьогодні добре розважив так що, так тому й бути, відведу тебе до неї.

Наглядач вже підіймав руку, щоб перемістити нас в інше місце. Я в останню секунду все ж повернувся наостанок до Хмаринки і… впізнав знайомий порух її тіла. Що одразу запалило в мені тліючу вуглинку надії, що я все ж помилився. Наступної ж миті ми вже знаходилися в тому темному місці де я прокинувся.

– Зачекай тут, мені треба поглянути де саме вона.

І він зник.

Я залишився сам у тій темряві. З думок в мене все й досі не виходило те, як відреагувала Хмаринка. Та її одна звичка, яку я встиг запримітити в ній за цей час. Кожен раз коли вона спілкувалася з новою для неї людиною або якщо вона їй не подобається. Вона часто змінює вираз свого обличчя, то всміхаючись, то удає вигляд що слуха, а ще інколи закушує нижню губу ледве не до крові.

– Що ж, вона на місці – виголосив наглядач перервавши мої роздуми – іди прямо он до того світла, там ти перейдеш прямо до неї – він вказав мені на яскраве світло одразу справа від нас, що з’явилося як тільки він вказав на нього рукою.

Я нічого не сказав і одразу пішов до світла яке з кожним моїм кроком огортало мене все більше. Зайшовши в нього повністю, наступної ж миті я вийшов вже у зовсім іншому місці. Це був ліс? Але недостатньо густий, роззирнувшись довкола я помітив не велику галявину де стояв маленький будинок з труби якого йшов дим.

Я рушив до нього, але щось мені мало вірилось, що саме там могла мешкати драконяча праматір. За будинком я помітив високу жіночу фігуру, молодої дівчини що з цікавістю розглядала пташок і в якусь мить її очі зіткнулися з моїми, вона не відривала від мене очей повільно вивчаючи. Але вона не дивилася більше ні на що окрім моїх очей, начебто саме так вона могла дізнатися все про мене. Я витримав її погляд. Це драконяча праматір? Не доходячи до будинку мене окликнув жіночий голос від якого я різко повернувся, бо мене назвали на ім'я. 

– Ноксоре, йди сюди. Я тут.

Я натрапив поглядом на бабцю? Вона сиділа біля розкидистого дуба і не зводила з мене погляду. Я підійшов ближче, непомітно кинувши погляд за будинок, але не знайомої жінки там вже не було.

– Нумо сідай синку – запропонувала вона, але я не сів.

– Звідки вам відоме моє ім’я? – насторожено запитав у неї.

– А чому я не можу знати ім’я подібного до мене створіння? – мовила бабця засміявшись що її сережки у вигляді драконів сколихнулися.

– Нумо сідай, досить вже дивитися на мене як на злодія. Хіба ти не бажав зі мною поговорити?

Що? Я трохи отетерів від розуміння з ким зараз розмовляю. А ще ким була та жінка за будинком?

– Ви-и… – я не знав що говорити. І що треба було запитати першим, чи як взагалі звертатися?

– Можеш звати мене просто Мірела або Рада мені так навіть більше подобається – радісно вимовила.

Я все ж присів на коріння дерева що знаходилося навпроти неї. Ніколи не думав що праматір має такий вигляд, адже у храмах її постать зображували дещо інакше. І зараз я знаходився прямо перед нею, бо з самого початку мав за мету запитати у неї…