Читати книгу - "Чотири після півночі"

Одне його жваве пташине око швидко й пустотливо примружилося до Кевіна. Можна було б подумати, міркував собі хлопець, якби не знати, що Батя ошукує відпочивальників, що то лише витвір хворобливої уяви, або й узагалі нічого не помітити.

— Власне кажучи, це я до того, що ситуація складалася якнайліпше, — мовив Батя. — Якщо ти міг полагодити її, то був просто схибленим чарівником. Якось, синку, я поклав до кишені вісім доларів п’ятдесят центів, діставши декілька дрібних шматочків картопляних чипсів поміж спусковою кнопкою і пружиною затвора, і жінка, що ту камеру принесла, чмокнула мене в губи. Прямісінько… в… губи.

Кевін спостеріг, як очі в Баті знову миттєво заплющилися по той бік напівпрозорої завіси блакитного диму.

— Ну і, звичайно ж, якщо то було щось таке, чого не вдавалося полагодити, вони не ображалися, тому що, власне кажучи, не сподівалися, що ти таки зможеш його відремонтувати. Ти був лише останнім засобом перед тим, як, запаковуючи камеру в коробку, напихати довкола неї газет — щоб вона не зламалася ще на пошті, і відправити її в Скенектаді. Але ж ця камера, — він промовив це тим ритуально-відразливим голосом, котрим користаються всі простакуваті філософи, чи то катаючись у діжці вулицями античних Афін, чи, як-от зараз, стоячи в містечковій крамниці лахмітника, щоб висловити своє бачення всесвітньої ентропії, не збочуючи на манівці, щоб назвати речі своїми іменами: — Її, синку, ніхто докупи не складав. Її просто вилили. Я, може, й зміг би зняти лінзи, і коли хочеш, то таки зніму, і вже глянув на плівкотримач, хоч і знав, що нічого там не знайду, — принаймні я це визнаю, — і таки не знайшов. На тому й усе. Можу хіба що взяти молотка і ним підрихтувати. Власне кажучи, це я до того, що зламати можу, але полагодити? — він розвів руками в клубах тютюнового диму. — Ніяк.

— Що ж, тоді, гадаю, мені доведеться… — «таки її повернути», хотів було сказати Кевін, та Батя втрутився.

— Хай там що, а я думаю, що ти й сам усе знав. Я це до того, що ти хлопчина тямущий, певно ж, бачиш, коли щось не так. Не думаю, що ти приніс камеру, щоб її лагодити. Гадаю, хай би ти й думав, що з нею щось не так, та людині, напевно, не під силу того виправити, а надто з викруткою в руках. Думаю, ти прийшов запитати, чи не знаю я, що з нею коїться.

— Знаєте? — запитав Кевін. Він аж напружився.

— Може, й так, — спокійно проказав Батя. Він схилився над купкою знімків, їх тепер уже було двадцять вісім, враховуючи ті, що зробив Кевін, аби продемонструвати дивну поведінку камери, і ті, які зробив Батя, щоб пересвідчитися в тому, що щось не так. — Вони впорядковані?

— Не зовсім. Але майже. Це важливо?

— Думаю, так, — відказав Батя. — Усі вони трішки відрізняються, хіба ні?

— Ага, — промовив Кевін. — Я можу помітити різницю в деяких, але…

— Який із них перший, знаєш? Я, певно, й сам міг би це з’ясувати, але час — це гроші, синку.

— Це легко, — сказав Кевін, потягнувшись по один зі знімків у невеличкій невпорядкованій купці. — Бачите таку склисту поволоку? — Він показав на маленьку коричневу пляму на білому краєчку знімка.

— Здоров.

На цятку глазурі Батя ледь зиркнув. Він пильно вдивлявся у фото, і за якусь мить відчинив шухляду свого столу. Всередині були безладно розкидані інструменти. В одному кутку, відокремлено, лежав якийсь предмет, загорнутий у клапоть оксамиту. Батя витягнув його, відгорнув тканину і дістав велику лупу з перемикачем на ручці. Він схилився над «Полароїдом» та клацнув перемикача. Яскраве коло світла опустилося на поверхню знімка.

— Дивовижно! — вигукнув Кевін.

— Здоров, — повторив Батя. Кевін бачив, що для Баті все навколо перестало існувати. Той прискіпливо досліджував знімок.

Якби хтось сторонній поглянув на фото, й гадки не маючи про чудернацькі обставини його походження, то навряд чи зрозумів би, чому йому приділяють стільки уваги. Як і більшість знімків, зроблених доброю камерою на якісну плівку і достатньо тямущим фотографом, що не забув прибрати пальця з лінз, цей був чітким, зрозумілим та… як і більшість полароїдів, навдивовижу непоказним. Це був знімок, на якому запросто можна було назвати кожен предмет, але зображення було таке ж пласке, як і поверхня фото. Композицію було дібрано не дуже вдало, але ґандж був зовсім не в композиції — невиразна пласкість узагалі навряд чи могла б бути вадою, як і будь-який день звичайного життя не можна було назвати неправильним лише тому, що протягом нього не сталося нічого вартого уваги, хай навіть пересічного кіно по телику. І як у багатьох полароїдах, речі на знімку наче там і були, як-от порожній стілець на ґанку чи незайнята дитяча гойдалка на задвірку, чи порожнє авто, що примостилося біля звичайного тротуару, і навіть жодна шина не спущена, щоб надати знімку бодай якоїсь цікавості чи винятковості.

Незвичним у фото було відчуття, що щось у ньому не таке. Кевін пригадував той неспокій, який відчув, скликаючи всіх зібратися для знімка, що він саме мав зробити, ті крижані дрижаки, що напали на нього, поки сліпучий зблиск фотоспалаху ще не встиг розсіятися, як він подумав: «Це моє». Саме це й було незвичним, і як уже не можеш збайдужіти до тих чоловічків, котрих бодай раз угледів на місяці, так само, розумів він, не можеш збайдужіти до певних почуттів… і коли мова йшла про ці знімки, то почуття були кепські.

Кевінові спало на думку: неначе вітерець — такий легкий, такий прохолодний — повіває з тих знімків.

Уперше за весь час думка про те, що це може бути щось надприродне — що це була частина Маніфестації, — уже не просто інтригувала його. Уперше Кевін ловив себе на думці, що волів би покинути цю річ, коли б зміг. Моє — ось, що він подумав, коли вперше натиснув пальцем кнопку затвора. Тепер же він почав гадати, чи не трапилося все навпаки.

Воно лякає мене. Те, на що воно здатне.

Це зводило його з розуму, тож Кевін перехилився через плече Баті Меррілла, нишпорячи понуро очима, мов людина, що загубила діамант у кучугурі піску, рішуче налаштований, що, хай там що він побачить (без упину припускаючи, що мав побачити там щось нове, хоч так і не думав; він достатньо довго вивчав ці знімки, щоб дійти висновку, що