Читати книгу - "Чотири після півночі"

На знімку був зображений великий чорний пес біля білого паркану. Паркану ще не довго було залишатися білим, хіба якщо хтось у тому пласкому Полароїдному світі не пофарбує чи бодай не побілить його. Це здавалося малоймовірним; на вигляд паркан був недоглянутим і занедбаним. Вершки деяких дощок понадщерблювалися. Інші розхиталися й похилилися назовні.

Пес стояв на доріжці перед парканом, повернутий задніми ногами до глядача. Його хвіст, довгий і пухнастий, обвис. Здавалося, що він обнюхав одну з дощок — либонь, думав Кевін, тому, що паркан був, як це називав його батько, «листозвалищем», місцем, де безліч псів підіймали задню лапу та лишали по собі загадкові жовтуваті цівки повідомлень, перед тим як рушати далі.

На думку Кевіна, пес був безпритульним. Його шерсть була довгою і сплутаною, та ще й усіяною реп’яхами. Одне з вух мало пошарпаний вигляд бойового шраму. Його довгаста тінь розтягнулася, вилізаючи навіть за межі рамки, порослим бур’янами плямистим газоном по той бік паркану. Тінь навела Кевіна на думку, що знімок було зроблено невдовзі після світанку або незадовго до заходу сонця; не маючи уявлення, у якому напрямку стояв фотограф (який іще фотограф, ха-ха), було неможливо сказати точніше, хіба лише те, що він (або вона) на кілька градусів відхилився від напряму на схід чи на захід.

У віддаленому лівому кутку знімка було щось подібне до червоного дитячого гумового м’яча. Він був за парканом, позаду одного з тьмяних жмутиків трави, тож сказати напевно було важко.

На тому й усе.

— Упізнаєш що-небудь? — запитав Батя, повільно проводячи лупою туди-сюди понад знімком. Ось задні лапи пса розбухли до розміру пагорків, порослих диким і зловісно-екзотичним підліском; ось три чи чотири пошарпані дошки стали завбільшки як старий телефонний стовп; ось предмет позаду жмутика трави раптом став дитячим м’ячиком (хоч під лупою Баті він виглядав, як добрячий футбольний м’яч): Кевін навіть міг розгледіти зірочки, що оперізували м’яча посередині опуклими гумовими смужечками. Тож лупа Баті викрила щось нове, а за кілька митей Кевін і собі побачить щось нове, уже без неї. Але то буде потім.

— Заради Бога, — мовив Кевін. — Звідкіля мені щось знати, містере Меррілл?

— Тому що тут повно речей, — терпляче проказав Батя. Лупа почала водити далі. Кевін пригадав фільм, який бачив одного разу, де копи вислали за в’язнями-втікачами оснащений прожектором гелікоптер. — Пес, тротуар, паркан — який добре було б пофарбувати чи, може, й розібрати, — газон, який не завадило б трішки впорядкувати. З тротуару багато не візьмеш — його навіть усього не видно, — а будинок, хоч би фундамент, не потрапив у кадр, але я до того, власне кажучи, що ось пес. Його ти впізнаєш?

— Ні.

— Паркан?

— Ні.

— А як щодо червоного гумового м’ячика? Як щодо нього, синку?

— Ні… але ви так дивитеся, наче я мав би.

— Я так дивлюся, бо думаю, що ти міг би, — мовив Батя. — І ти ніколи не мав такого м’яча, коли був пуцьвірінком?

— Та щось не пригадую такого, ні.

— Ти казав, що маєш сестру.

— Меґан.

— У неї такого м’яча ніколи не було?

— Та не думаю. Я ніколи особливо й не приглядався до іграшок Меґ. Вона мала колись «Боло-баунсер»[271], і от прикріплений до нього м’ячик був червоним, але іншого відтінку. Темнішого.

— Звісно. Я знаю, який той м’яч на вигляд. То не такий. А газон часом не ваш?

— Бо ж… тобто лишенько, ні. — Кевін почувався трохи ображеним. Разом із татом вони дбайливо доглядали за газоном довкола будинку. Він був насичено-зеленим і залишатиметься таким навіть під опалим листям щонайменше до середини жовтня. «Та ми, до речі, й паркану не маємо».

«Та якби й мали, — подумав він, — то він не був би схожим на це місиво».

Батя забрав пальця з перемикача на лупі і дбайливо загорнув її в оксамитову матерію, потім поклав у шухляду. Він пильно подивився на Кевіна. Потім відклав люльку вбік, тож дим більше не заступав його очей, які й надалі пильно дивилися.

— Власне кажучи, я це до того, чий це міг би бути будинок перед тим, як став вашим, як думаєш? Років десять тому…

— Він і десять років тому був нашим, — збентежено відказав Кевін.

— Що ж, двадцять? Тридцять? Це я до того, чи ти впізнаєш свій газон? Виглядає так, наче він трохи вищий.

— Наш газон… — Хлопець замислився, захитавши головою. — Ні, наш плаский і трохи похилий. Певно, саме тому в підвалі збирається вода, якщо весна видається волога.

— Атож, атож, може бути. А як щодо задвірка?

— Там немає ніякої доріжки, — згадав Кевін. — А на узбіччі… — він затнувся. — Ви хочете дізнатися, чи камера не робить знімки минулого! — вигукнув Кевін, уперше навсправжки перелякавшись. Він ковзнув язиком по піднебінню, відчувши металевий присмак.

— Я лише розпитую. — Батя потарабанив пальцями біля знімків, і коли заговорив, то здалося, що звертався він більш до себе, аніж до Кевіна: — А знаєш, — промовив він, — до біса кумедні речі можуть часом трапитися з двома приладами. Не стану казати, що все саме так і насправді; та якщо ні, то у світі багато брехунів і затятих пройдисвітів.

— Що за прилади?

— Магнітофони та камери-полароїди, — відказав Батя, досі промовляючи чи то до знімків, чи до себе, наче й не було ніякого Кевіна в сповненому цоканням годинників запиленому закутку «Емпоріум Ґалоріум». — От, приміром, узяти магнітофони. Ти хоч уявляєш, скільки людей переконані, що зафіксували на плівку голоси небіжчиків?

— Ні, — відповів Кевін. Він не мав наміру стишувати голосу, але мимоволі так і вийшло; з тієї чи іншої причини здавалося, що й повітря в легенях зовсім не стало.

— Я також, — мовив Батя, копирсаючись у купі знімків одним пальцем. Він був згрубілим і вузлуватим, та й виглядав так, наче був створений для якихось незграбних рухів і дій — штрикати людей, перевертати вази зі столів та викликати кровотечу з носа, якби тільки його власникові заманулося виколупати засохлі шмарклі зі своєї ніздрі. Утім, Кевін пильно спостерігав за руками цього чолов’яги і думав, що в одному тому пальці, ймовірно, більше граційності, аніж у цілісінькому тілі Меґ (та, певно, і його; клан Делеванів ніколи не був відомий своє граційністю чи майстровитістю, що, мабуть, і було