Читати книгу - "Чотири після півночі"

«Надприродне», — знову подумав Кевін, злегка здригнувшись. Здригнувся несподівано й збентежено, ба навіть трохи знічено, хай Батя і не помітив цього.

— Відомий навіть спосіб, як вони це роблять, — мовив Батя так, наче Кевін щось його запитав, додавши: — Хто? Побий мене грім, якщо знаю. Думаю, що частина з них — то «дослідники-парапсихологи», принаймні так вони себе називають, та, гадаю, для більшості з них, ймовірно, це пустопорожні витівки, наче для люду, що на вечірці грається з дошкою Віджа[272].

Він похмуро глянув на Кевіна так, ніби щойно його побачив.

— Маєш Віджа вдома, синку?

— Ні.

— Грався колись із такою?

— Ні.

— І не варто, — мовив Батя ще похмуріше. — Ті йобські штуки небезпечні.

Кевін не насмілився сказати старому, що не мав ані найменшого уявлення про дошки Віджа.

— Власне кажучи, вони встановлювали магнітофон для запису в порожній кімнаті. То мав би бути, либонь, старий будинок, з Історією, так би мовити, якщо, звісно, можна було знайти такий. Ти розумієш, про що я, коли кажу з Історією, синку?

— Та певно… такий, щоб із примарами? — відповів Кевін. Він зрозумів, що трохи пітніє, як минулого року, щораз, коли місіс Віттакер оголошувала бліц-опитування на уроці алгебри.

— Ну, щось на кшталт цього. Ці… люди… люблять, щоб будинок мав Насильницьку Історію, але вже як вийде. Тож вони встановлюють магнітофон і записують на плівку порожню кімнату. По тому наступного дня — вони невдоволені, якщо не можуть зробити того вночі або опівночі — вони прослуховують записане.

— Порожньої кімнати?

— Часом, — мовив Батя задумливим голосом, що, може, маскував, а може, й не маскував якесь глибше почуття, — чутно голоси.

Кевін знову здригнувся. На постаменті таки були ієрогліфи. Нічого такого, що хотілося б прочитати, але… так. Вони були там.

— Справжні голоси?

— То все уява, — зневажливо відказав Батя. — Проте, бувало, чував від людей, яким довіряю, що ті чули справжнісінькі голоси.

— Але ви не чули?

— Одного разу, — коротко відрізав Батя, довго нічого не кажучи, що Кевін почав було думати, що на тому й усе, додавши: — То було єдине слово. Ясне, як Божий день. Записали його у вітальні покинутого будинку в Баті[273]. У сорок шостому чоловік порішив там свою дружину.

— Що то було за слово? — запитав Кевін, заздалегідь знаючи, що ніхто того не скаже напевно, як і те, що жодна сила на цій землі не змогла б утримати його від запитання.

Та Батя таки відповів.

— Раковина.

Кевін кліпнув.

— Раковина?

— Атож.

— Та це ж нічого не значить.

— Може, й значить, — спокійно мовив Батя, — якщо знати, що він перерізав їй горлянку, а потім підтримував голову над раковиною, аби стікала кров.

— О Господи!

— Атож.

— Справді?

Батя не відповів.

— А запис не міг бути підробкою?

Батя відповів жестом, вказавши люлькою на полароїди: «А вони?»

— Борони Боже!

— Тож полароїди… — продовжив Батя, мов оповідач, що несподівано перейшов до наступного розділу роману з назвою «Тим часом, по інший бік лісу», — мені доводилося бачити знімки, де зображені люди, дехто з яких божиться, що там їх не було, коли знімали. А ще є один — це вже відомий, — який одна пані зробила в Англії. Вона зазнімкувала якихось мисливців на лисів, що проти ночі верталися додому. Їх видно, десь людей із двадцятеро загалом, коли вони крокують невеличким дерев’яним мостом. По обидва боки мосту обсаджені деревами путівці. Ті мисливці, що попереду, вже зійшли з мосту. І праворуч згори на знімку, обабіч дороги, стоїть пані у довгій сукні та капелюшку з вуаллю, тож її обличчя не видно, а на руці в неї сумочка. Йо, можна навіть розгледіти, що в неї на грудях висить медальйон чи то, може, годинник.

Тож коли пані, що зробила знімок, це вгледіла, то страшенно засмутилася, і нікого й не було, хто міг би її винуватити, синку, бо, власне, вона хотіла зробити знімок саме тих-таки мисливців на лисів, що поверталися додому, бо більше нікого поблизу й не було. От тільки на знімку все не так. І коли добре придивитися, то крізь дерева можеш розгледіти ту пані.

«Усе він вигадує, бере мене на кпини, а коли піду, то він собі добряче нарегочеться», — думав Кевін, знаючи, що нічого подібного Батя Меррілл не робив.

— Пані, що зробила той знімок, зупинилася в одному з тих чималих англійських будинків, як-от ті, що їх показують по освітніх каналах, і коли вона показала цей знімок, то, як я чув, господар дому зомлів. Ну, ця частина історії, може, й вигадана. Найімовірніше. Звучить, наче вигадана, хіба ні? Та я той знімок бачив у статті, поряд із намальованим портретом прабабусі того чолов’яги, і то цілком могла бути вона, еге ж. Напевно сказати важко через ту-таки вуаль. Але цілком могла.

— Це може бути й крутійство, — несміливо проказав Кевін.

— Може, — байдуже відповів Батя. — Люди вдавалися й не до таких витівок. Узяти, наприклад, хоча б мого небожа Ейса, — Батя наморщив носа. — Відбуває чотири роки в Шоушенку, і за що? Учинив дебош у «Захмеленому Тигрі». Тож шериф Пенґборн потурбувався, щоб той загримів у буцегарню. Мале серло отримало по заслузі.

Кевін, проявивши нечувану для свого віку мудрість, змовчав.

— Однак коли примари показуються на знімках, синку, — або, як ти сам сказав, те, що люди приймають за примар, — то майже завжди на знімках «Полароїда». І майже завжди це здається випадковим. Не так, як ті знімки з летючими тарілками чи Лох-Несським чудовиськом, ті ледь не завше з’являються на тих інших. Таких, що їх чолов’яга може задля сміху втнути у фотолабораторії.

Він утретє підморгнув Кевінові, натякаючи на всі ті витівки (що б воно не було), котрі несумлінний фотограф може втнути в добре оснащеній фотолабораторії.

Кевінові закортіло спитати Батю, чи можна було втнути щось таке з віжжі, але вирішив й далі тримати рота на замку. Це здавалося наймудрішою тактикою.

— Інакше кажучи, думав спитати тебе, чи не бачив ти чогось знайомого на цих знімках із «Полароїда»?

— Та от не бачив, — промовив Кевін настільки поважно, що, здалося, Батя неминуче вирішить, що той бреше, як і його