Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Заснув я швидко, але двічі прокидався від снів про рідний хутір. Він же був зовсім поруч, за півдня можна було дістатися. За хутором я знову сумував, за тим розлогим лісостепом, де було так затишно. Вирішив, що обов’язково повернуся на хутір із Монікою, там дівчині буде добре, а про мене й казати годі.

Уранці поїхав до лікаря Михайла Піддубного, що оглядав тіло слідчого Супруненка. Лікар працював у санаторії за містом, на березі Ворскли. Михайло Григорович виявився дебелим чоловіком років тридцяти, з правильними, але дещо обважнілими рисами обличчя.

— Добрий день. Я хотів би поговорити з вами про загибель колишнього слідчого Супруненка. Мені сказали, що ви оглядали тіло бідолахи.

— Оглядав. Але я все виклав письмово для поліції, — несподівано занервував Піддубний.

— Ну то розкажіть мені.

— Та я вже й забув про ту справу. У мене, знаєте, багато роботи! — Він брехав і хвилювався.

— Ну то розкажіть, що запам’ятали.

— Слухайте, я майже нічого не запам’ятав, я... — Піддубний пильно придивився, а потім сплеснув у долоні.

— Господи, та ви ж Іван Карпович Підіпригора! Найкращий сищик імперії! А поширювалися чутки, що ви втопилися в Чорному морі!

Я скривився, бо сподівався, що борода й окуляри зроблять невпізнанним.

— Іване Карповичу, це ж ви! Ви! — Піддубний несподівано поліз обніматися. Сенсу відбріхуватися, що я не я, не було.

— Тихо, тихо, не кричіть. І нікому не розповідайте, що бачили мене, — прошепотів я.

— Так, звісно! Я мовчатиму, можете за це не хвилюватися! Я вмію мовчати і знаю ціну мовчання! Іване Карповичу, я повірити не можу! Ви ж мій кумир!

— Я? Хіба ви не лікар?

— Та лікар. Але я дуже цікавлюся детективами. Прочитав усі ваші пригоди, і не тільки ваші! В мене бібліотека на двісті книг детективного жанру. Американці, французи, англійці!

— Але для чого лікарю займатися детективами? — здивувався я.

— Бо це цікаво, це пригоди, це відпочинок для душі, яка страждає в темному безкультурному місці. — Піддубний розвів руками навкруги. — Знаєте, що сталося з моїм попередником?

— Ні.

— Він спився і повісився. А з його попередником?

— Теж спився?

— Завелика доза морфію. А його попередник?

— Захлинувся м’ясом під час посту?

— До чого тут піст? Ні, він застрелився! Ви розумієте, яка нудьга і відчай сидіти в цьому санаторії? Якби не детективи, я б швидко здичавів і спився! Тільки детективи тримають мене на цьому світі, дозволяють долати густу порожнечу безцільного існування.

— А хворі? Хіба лікувати не цікаво так само, як ловити злочинців?

— Медицина безсила перед туберкульозом. Вам би було цікаво ловити злочинця, якого ви б ніколи не могли покарати? Думаю, що ні. А в мене такий самий випадок. Я лікую те, що неможливо вилікувати! Я змушений спостерігати, як мої пацієнти гинуть, і нічого не можу вдіяти!

— Добре, повернімося до слідчого Супруненка. Щось пам’ятаєте?

— Ну звісно, я ж ціле розслідування провів! Але нехай це залишиться між нами! — Піддубний перелякано озирнувся, хоч навколо нікого не було.

— Ви чогось боїтеся? — спитав я прямо.

— Ну, розумієте... все ж таки Супруненка вбили якось загадково, і мені б не хотілося повторити його долю. Я хочу писати детективи, а не стати жертвою в одному з них.

— Ви можете бути впевнені, що нашу розмову я збережу в таємниці.

Піддубний вагався. І розповісти йому хотілося, і страшно було. Нарешті кивнув.

— Добре, я розповім. Усе ж таки ви — найкращий сищик імперії. Може, допоможете розібратися з цією справою. Так ось, за день до смерті Супруненко приїздив до мене в санаторій.

— Приїздив до вас? — Я здивувався.

— Так, — кивнув лікар.

— Ви були знайомі?

— Деякий час. Річ у тому, що ми збиралися разом писати книжку.

— Яку книжку?

— Детектив. Ніде правди діти, ми збиралися написати таке, що зможе перебити ваші пригоди, Іване Карповичу. Так, це була амбітна мета, але не нездоланна. Бо я прочитав сотні детективів і добре знав усі правила жанру. А Григорій Григорович був дуже добре обізнаний із життям кримінальних елементів і мав величезний запас різноманітних історій. Чесно, ми б змогли писати чудові детективи.

— То Супруненко приїздив до вас про книжки поговорити?

— Ні, він... Його інше цікавило.

— Що саме? Ну, розповідайте, а як ні, то я піду.

— Та я розповідаю, розповідаю! Григорія Григоровича цікавив барон фон Шпіл. Багатій, власник земель, залізниць, цукрових