Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

інший настрій. Його руки стали безвільні й слабі, йому хочеться плакати. Галан задумався. Власне, він нічого не думав. Він зараз був нездатний думати. Йому просто схотілось трохи в такій позі посидіти. Можна прибрати іншої пози. Галан сперся однією рукою на коліно, наче взявсь у боки, й понад окуляри дивився на музик. Ач, як виграють, аж у душі холоне од захоплення. Музики відчувають, що Галан із захопленням слухає їх, та ще з більшим ентузіазмом грають. Коли грає оця музика, хочеться щось робити. Щось таке миле, хороше. Щось таке голубе, юнацьке, молоденьке. Жінка сидить ось. Напроти сидить жінка й дивиться прямо на нього, так весело та радо дарує йому свою усмішку. Як мило дивиться. Та це не жінка, а чорт його знає що! Який у неї чортівськи прекрасний, трохи горбатий ніс і задерикуваті брови, наче крила чорного ворона злетіли над носом. Вона сидить, дивиться весело, граючись своїми червоними тонкими губами, без діла крутить у руках свою червону, лакову з білим роговим замком сумочку й рухає, навмисне рухає рівними стрункими ногами з оддутими литками. Галанові прекрасно видно її ноги. Вона виставила свого гостроносого лакового туфля, в якому грає золотий відблиск вечірнього світла, й перекидає ногу на ногу так, що за колінами видно спідничку з ніжними мереживами. Галан встає, підходить до жінки й просить дозволу сісти. О, будь ласка… Вгостити її? Будь ласка. Горілки вона не п'є. Хіба вина, а може, просто він піде до неї? Вона тут недалеко. Вино потім.

І ось жінка скидає з Галана сірого плаща й цілує його, заплутується губами в довгих вусах і штучно мліє, аж заплющує очі. Роздвоюються штори до другої кімнати, й Галан із жінкою зникають за ними. За шторами закохана розмова. О, який він радий цій зустрічі. А яке ж ім'я цієї жінки, що так мило його зустріла? Фатіма? О, ніколи, ніколи він не забуде цього імені.

Так, Галан цього імені не забуде. Фатіма в цьому не сумнівається. Він довго буде пам'ятати це ім'я. Фатіма хвора на пранці.

XVI

Вова блищить. Блищать у Вови очі від дикої радості, блищать лакові туфлі, довге собаче лице, виголене кожного дня. Вова не тільки щасливий, а й інтересний. Дивно тільки, що Діна не хоче чомусь із ним зустрічатись, не хоче його бачити, не хоче навіть про нього чути. Так передавали йому. А колись він з нею так мило розмовляв, був у неї на кватирі, на комсомольських зборах…

І якось раптом вона круто од нього одвернулася. А коли б іще Діна знала, що Вова прогулює модрівські[45] гроші. Діні, напевне, зараз би уявилися закордонні в'язниці з тисячами виснажених людей, з ямами на щоках, з запалими грудьми, з костистими руками, що повистромлювали вони крізь ґрати й благають визволення. Вові байдуже до цих рук. Хай собі стримлять. Через якісь костисті, виснажені руки Вова буде позбавляти себе радості? Він ось сидить у ресторані «Замок Тамари» з веселими жінками, що не бояться «ні тучі, ні грому». Задерикувато пихкають цигарками, закидають високо ногу на ногу, блискаючи круглими колінами, і голосно розмовляють сороміцькою мовою. Кароліна Вові вже набридла. (Він забрав її із Тосиного «темного, довгого коридорчика», найняв їй кімнату, одяг як із голочки… Але це вже йому набридло.) Він дні і ночі просиджує в «Замку Тамари». У Вови ревізія буде місяців через три, а поки що він гуляє. Що буде, те й буде.

— Вова, плати, — сказала одна з лицем наче в борошні. Офіціант покірно стояв коло столика з біленьким рушничком через руку й чекав.

— Скільки? — промимрив сонно Вова, сидячи в неї на колінах.

— Шістдесят сім карбованців.

— Рахунок.

Офіціант пише:

«Пляшка вина — 39 карб.

2 цитрини — 5 карб.

Кіло яблук — 3 карб.

Кабінет…»

— Дозвольте, чого це сьогодні така ціна? Що це ви? — Вова наче прокинувся.

— Ніззя, голубчику інакше… Це ж вам не що-небудь, а ресторан. Все дорого самим… потім налоги… Налоги страшенні…

— Та що ви? Вчора було…

— Е, голубчику… вчора було трохи дешевше, бо самим коштувало дешевше, а сьогодні подорожчало.

— Та що ви…

— Слухай, Вова. — Дівчина пестливо рукою затулила Вові рота. — Мені соромно це чути. Дивись, він буде торгуватись. Збіднів. Плати, а то я тобі шльопки дам. — Вона цілує його в щоку. Вова виймає гроші й платить.

— А офіціантові за те, що стояв на дверях коло кабінету, карбованця, — сказала дівчина, — й мені, як умовились, потім мені за два презервативи п’ять карбованців. — Та чого ти напиндючився, наче три дні не їв? Чув?

— Чув — проказав сонно Вова, виймаючи з кишені гроші.

XVII