Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

— Тому, що я переживала за тебе! – кричу, майже зриваючи голос. – Тому, що ти мій брат і…

— І що?! – кричить у відповідь. – Я тебе просив?! Хтось взагалі тебе просив це робити? Ні, правда ж?

Не знаю, що відповісти йому, тому що в цей момент він більш схожий на батька, чим зазвичай. Раніше він ніколи не розмовляв зі мною так.

— Ти рідко дзвонив, не відповідав, тому…

— Але ж ти приїхала не для цього, правда ж?! – він навісніє, кидається на мене так, що я знову відступаю до стіни й ховаю очі. – Ти навіть не помічаєш, правда? Не помічаєш, як душиш людей своєю турботою, як мама вічно зі своїми тарілками. Тільки от ти гірша, набагато гірша! Тобі потрібно все контролювати, а якщо щось йде не по твоєму, ти одразу впадаєш в роль жертви та плачеш. Боже, знала б ти, як мене задовбали твої сльози! Тому я з радістю поїхав з нашого дому, тому й так рідко дзвонив! Я не хочу бути частиною вашої сім'ї, твоєї сім'ї!

— Якби я не приїхала, ти б не вернувся, так? – шепчу, вражена його словами.

— А ти як думаєш? – холодні слова, повні сарказму.

Важко зітхаю, відчуваючи весь бруд, що прилипає до шкіри з кожним його словом. Що там тато казав про сім'ю? Нікого ближчого за сім'ю в мене ніколи не буде? У такому світлі звучить це якось сумно.

— Мені здавалося, я знаю тебе краще за всіх на цьому світі, — прошепотіла трохи ошелешено, — як же сильно я помилялася.

— Ти мене не знала і знати не могла! Ринка, тільки намагаєшся заплутати себе, ділячи цей світ на чорне й біле, правильне й неправильне! Але світ не такий, у ньому все більше сірого, — ой як загнув, філософ недороблений.

— Я намагаюся чинити правильно, — виправдовуюся перед ним за свій характер.

— І куди це тебе привело? – питає з сарказмом, виразно оглядаючись.

В чомусь він правий. Не важливо, як велять мені мої принципи та погляди на хороше і погане, життя все одно не буде таким, як я хочу. Нічого в цьому світі не є таким, як мені хочеться. До того ж варто було мені один раз, лише ОДИН клятий раз зробити так, як хочеться, вступити в цей клятий університет і все... Моє життя пішло під три чорти!

Голосно шмигнула носом. Адже він чинив так багато разів, робив що хотів. Вони всі так чинили зі мною, розраховуючи, що я щоразу підлаштуюся під їхні потреби. Навіть мама, хворіючи, перестала виконувати хоч якусь хатню роботу, а батько і брат байдуже скинули всі обов'язки на мене. Тато ж, не питаючи, переніс на мене всі турботи про матір і брата, хоча я сама ще була дитиною. Вони завжди так чинили! І Кай вирішив, що я також підлаштуюся під нього, як вірна собачка закохаюся від того факту, що його приваблює мій сморід! Але ось тільки цього разу я не хочу підлаштовуватися ні під кого. Мені набридло підкорятися своїм правилам, я не можу більше їм підкорятися, особливо в ситуації, яку так люб'язно створив для мене Кай. То може, варто переглянути свої принципи? Чи все ж таки не варто? Адже вчинивши егоїстично всього лише раз, я примудрилася зіпсувати собі життя так кардинально.

— А тебе? – питаю, криво посміхаючись. – Щось не бачу на твоєму лиці радості від возз'єднання з коханою? Вона не зраділа побачивши тебе тут, чи не так?

— Я тобі вже казав: Даша тут ні до чого.

— Ти так захищаєш її, мене б від альфи свого так захищав! – фиркнула, закотивши очі. – Особливо коли він привіз мене сюди, як трофей для всіх цих монстрів!

— Не бреши хоч собі, ти тут не тому, що тебе хтось заставив, ти тут, тому, що не хочеш бути там, — говорить він спокійно і ми обоє розуміємо про що він. Є те, про що ми ніколи не говорили, але про що явно думали й не один раз ще з самого дитинства. Те, в чому важко признатись навіть самому собі. Я гоню цю думку, ігнорую, щоб не бути останнім непотребом у власних очах. Впевнена, він також робить так, тому і мовчить, не продовжуючи цю думку.

— Воно того варто було? Все це? – я окинула поглядом кімнату і його самого.

— Поки сама не попробуєш – не дізнаєшся, — відповідає, явно маючи на увазі не тільки його перехід, а й дещо більше.

Прикриваю очі долонею, я ніколи не могла на нього довго злитись, навіть якщо для цього була серйозна причина.

— Ну, тоді хоч позич мені свій одяг, братику, — прошу, легенько стукнувши його в плече кулаком. – Не в халаті ж мені тут розгулювати?!