Читати книгу - "Політологія: наука про політику"

З метою реалізації зовнішньої політики держави використовуються чотири види засобів: політичні, економічні, військові та інформаційно-пропагандистські. Політичними засобами, насамперед, є дипломатія. Дипломатія — офіційна діяльність держави через спеціальні інститути і за допомогою спеціальних заходів, методів з позицій міжнародного права, що мають конституційно-правовий статус. Дипломатія здійснюється через переговори, візити, спеціальні конференції і наради, зустрічі, підготовку і укладання двосторонніх і багатосторонніх угод, дипломатичного листування, участі в міжнародних організаціях. Економічні засоби зовнішньої політики мають на увазі використання економічного потенціалу країни для досягнення зовнішньої політичної мети. Держава, що має сильну економіку, фінансову могутність, займає і відповідне становище на міжнародній арені. Навіть територіально невеликі держави, небагаті матеріальними і людськими ресурсами, можуть відігравати важливу роль на світовій арені, якщо в них сильна економіка, що базується на передових технологіях і які здатні поширювати досягнення далеко за свої кордони. Дієвими економічними засобами є ембарго, або навпаки, режим найбільшого сприяння в торгівлі, надання інвестицій, кредитів і позичок, іншої економічної допомоги чи відмовлення в її наданні. Військові засоби зовнішньої політики — військова могутність держави, що має армію, її чисельність і якість озброєння, моральний стан, наявність військових баз, володіння ядерною зброєю тощо. Військові засоби можуть використовуватися як засіб прямого так і непрямого впливу (війни, інтервенції, блокади та ін.). Інформаційно-пропагандистські засоби — весь арсенал сучасних засобів масової інформації, пропаганди й агітації, що використовуються для зміцнення авторитету держави на міжнародній арені, сприяють забезпеченню довіри з боку союзників і можливим партнерів. За допомогою засобів масової інформації формується у світовій громадськості позитивного образу держави, почуття симпатії до неї, а в разі потреби — антипатії й осуду стосовно інших держав.

Реалізація мети зовнішньої політики будь-якої держави здійснюється на певних принципах. Основним міжнародно-правовим документом сучасності, де сформульовані принципи міжнародного права й передбачені заходи їх дотримання, є прийнятий 1945 році 50 державами Статут Організації Об’єднаних Націй, «Декларація про принципи міжнародного права». Важливу роль у розвитку міжнародних відносин відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 рік). Конкретизації та визначенню процедур здійснення принципів зовнішньої політики значно сприяють двосторонні угоди держав про співробітництво. При здійсненні зовнішньої політики держави керуються схваленими світовим співтовариством принципами: мирне співіснування, суверенність, рівноправність держав, рівноправність народів та їх права, самостійне визначення долі, незастосування сили або загрози силою, непорушність державних кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи держав, сумлінне виконання міжнародних зобов’язань, загального поважання прав людини й основних свобод.

2. Міжнародна політика України

Зовнішня політика — курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету і незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів і мети. Кожна держава зобов’язана будувати зовнішню політику, виходячи з власних національних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішньополітична мета історично конкретна і змінюється в залежності від економічних, науково-технічних, внутрішньополітичних та інших факторів. Формується зовнішня політика багатьма факторами, зумовленими географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними особливостями, світоглядом. Зовнішня політика визначається:

по-перше, усвідомленим, наміченим власним курсом, спрямованим на досягнення мети держави на міжнародній арені;

по-друге, об’єктивним, іноді випадковим або взагалі ненавмисним виносом у зовнішню політику якихось внутрішніх процесів та явищ, що існують та розвиваються в державі і суспільстві;

по-третє, необхідністю для держави так або інакше враховувати об’єктивні умови, що існують або здатні виникнути в системі міждержавних відносин;

по-четверте, потребами якось впливати на інших суб’єктів міжнародних відносин або, навпаки, реагувати на їх дії.

Суть і зміст зовнішньої політики змінюються в залежності від внутрішнього становища держави і від міжнародної обстановки. При визначенні стратегічної мети зовнішньої політики можна виділити необхідність забезпечення національної безпеки держави; зростання загальної могутності (потенціалу) держави; підвищення ролі міжнародних позицій і престижу держави. З особливостями зовнішньої політики як специфічної сфери діяльності держави тісно поєднані її мета і функції. Основна мета зовнішньої політики будь-якої держави — забезпечення її безпеки, суверенності, цілісності та недоторканності. Це пов’язано з захистом та охороною прав і інтересів країни, а також її громадян за межами державних кордонів. Захисна функція полягає у пристосуванні зовнішньополітичної стратегії держави до системи міжнародних відносин.

Зовнішня політика здійснює важливу економічну функцію. Інформаційно-представницька функція є вираження діяльності відповідних органів, створення позитивного іміджу держави у світовому співтоваристві. Спеціальні органи інформують уряди про наміри інших урядів, забезпечують контакти держави з іншими країнами. Представницька функція зовнішньої політики реалізується з допомогою впливу на суспільну думку і політичні кола тих або інших країн, щоб забезпечити сприятливі умови для успішного вирішення зовнішньополітичних завдань. Інформаційно-представницька функція реалізується в межах культурних і наукових обмінів, проведення переговорів, укладання міжнародних договорів. Регулююча функція зовнішньої політики спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для діяльності держави щодо збереженню рівноваги в системі політичних зв’язків.

Становлення зовнішньої політики України

Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах. Послідовно реалізуючи курс, проголошений Декларацією про державний суверенітет, Верховна Рада законодавчо закріплювала право на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. З початку 90-х років ХХ ст., після проголошення державного суверенітету, розгорнувся процес міжнародного визнання України. 2 грудня 1991 року першою незалежність України визнала і вирішила встановити дипломатичні відносини Польща. Тоді ж Канада заявила, що визнає Україну як незалежну державу. 4 грудня це зробили Литва і Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія. Тільки у грудні Україну як повноправного суб’єкта міжнародних відносин визнано 66 державами світу, серед них Аргентиною, Великобританією, Естонією, Ізраїлем, Італією, Німеччиною, США, Францією, Китаєм, Японією. Найвизначальнішими стали останні дні 1991 р.: Україну визнали і всі держави Великої сімки, що свідчило про остаточний перелом у позиції світової громадськості з приводу незалежності України. Вона стала членом Наради безпеки та співробітництва в Європі (тепер — Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а 10 березня 1992 року — приєдналася до Ради Північноатлантичного співробітництва (з 1998 року — Рада євроатлантичного партнерства). Важливим кроком на шляху становлення України — повноправного суб’єкта міжнародних відносин — стало введення атрибутів державності, зокрема визначення громадянства України, національної символіки, введення власної грошової одиниці. Зафіксовано та визначено правовий статус